Розділ 14

Енді поїхав непомітно і ніхто окрім близьких друзів навіть не знав, коли саме. Після тієї розмови по душам, вони більше не бачилися і Емі не думала, що побачаться ще колись. Проте вона була вдячна Енді за те, що він знайшов слова, якими зміг залишитися для неї приємним спомином, а не тим, про кого ніколи б не хотілося згадувати навіть випадково.

Блумаунтін ж в свою чергу жив далі, переповнений своїми проблемами та буденними справами.

Наближався день походу до льодовиків, проте Емі вже не була впевнена, що піде зі школярами та Шоном. Швидше за все, він не хотів обтяжувати себе вагітною жінкою, та ще й тією, з котрою відносини були, м’яко кажучи, не дуже приємні.

Закінчуючи роботу у переддень походу, Емі навіть не поцікавилася, як він все розпланував і чи не потрібна якась її допомога.

Зачинивши кабінет, Емі вийшла на шкільне подвір’я та попрямувала у бік дому.

До народження малюка залишалося два місяці і вже прийшов час звільняти своє робоче місце. До того ж табір теж закінчував свою роботу в кінці наступного тижня, далі й для школярів, котрі обрали табір, починалися літні канікули. Як збирався їх провести Шон, Емі теж не цікавилася.

— Тебе підвезти? — Шон наздогнав її біля шкільної парковки, повз яку лежала стежка навпростець.

— Ні, дякую, — відповіла Емі. — День гарний і я прогуляюся.

— У цю пору року всі дні гарні, одну прогулянку можна пропусти. Тим паче, я маю гарну ідею, — яскраво усміхнувся Шон.

— Яку? — байдуже запитала вона.

— З’їсти по морозиву. Знаю одне, просто смачнюче, — Шон усміхався, але його проникливі очі стривожено ковзали по її обличчю.

— Не думаю, що ідея аж надто хороша, — Емі демонстративно поглянула на годинник.

— Поспішаєш? — запитав.

— Так, якщо чесно, — кивнула вона.

— Хвилину тому ти сказала, що хочеш прогулятися, отже часу в тебе було вдосталь, — Шон зробив крок до неї, простягнув руку, але не торкнувся її. — Що з тобою діється?

— Я просто йду додому, — сердито мовила вона, одразу відчуваючи гнів на саму себе.

— Справа у тому, що Енді поїхав? Ти сумуєш за ним? — тон Шона пом’якшав.

— До чого тут Енді? — тепер Емі починала злитися і на Шона.

— У вас були стосунки. Я подумав…

— У нас не було стосунків! — вигукнула вона. — Не було ніяких стосунків. Так, мені сумно від того, що він поїхав, бо здається, то була остання людина, з котрою я могла бодай поговорити. Мені сумно і мені гірко. Ти задоволений?

— Чому я маю бути задоволений від того, що тобі погано? — здивовано спитав Шон. — Емі, я вже давненько помітив, що твоє ставлення до мене змінилося. Перебирав в голові безліч варіантів того, чого б це могло статися, але не знайшов. Тому просто скажи мені. І ще одне, ти кажеш, Енді був останньою людиною, з ким ти могла поговорити? А як же тоді я?

Емі намагалася мовчати. Вона розуміла, якщо не припинить, то неодмінно скаже йому щось таке, про що потім гірко шкодуватиме.

— Ти поясниш мені? — продовжував Шон.

— Мені нема що пояснювати, та й думаю, Лерой вже все тобі пояснив, — з образою в голосі промовила вона.

— До чого ти хилиш? Що він мав мені пояснити? Емі, я тебе геть не розумію, — Шон виглядав розгублено.

— Я не знаю. Знаю лише одне — ти не зобов’язаний грати для мене роль старшого брата. Я про це не просила. Я взагалі тебе ні про що не просила, — Емі стихла, опускаючи голову додолу.

— Хіба я таке робив? Хіба це роль старшого брата? Різні тоді у нас уявлення про цю роль, — Шон криво всміхнувся.

— Тоді що це? Бо я вже геть нічого не розумію, — Емі знесилено зітхнула.

Шон мить дивився на неї, а потім тихо промовив:

— Я не знаю, що ти хочеш почути від мене.

— Нічого. Забудь, — Емі повернулася та попрямувала додому розуміючи, що так принизливо ще не почувалася жодного разу в житті.

Шон не покликав її і не пішов слідом. Натомість він сів у свій автомобіль і просидів там, схилившись на кермо, доти, доки Емі не зникла серед недалеко побудованих житлових будинків. В голові вертілося безліч думок, але він не знав, як їх озвучити і чи потрібно. Емі він не збрехав, бо справді не знав, що їй відповісти, хоча відчував, що саме вона хотіла почути від нього в ту мить.

Наступного ранку Шон та шестеро дітей з табору вирушили знайомим маршрутом в бік тієї частини штату, котру густо вкривали льодовики. Маршрут, як зазвичай, був прокладений Шоном, а перевірений та затверджений дирекцією школи.

Емі ж мала вихідний, але планів на нього не склала. Лерой з самого ранку подався на рибалку та попередив, що повернеться десь під вечір. Емі запитала, чи має він з собою перекус, старий клятвено запевнив, що взяв все, що необхідно.

Емі перевірила наявність продуктів на кухні та побутову хімію, але до крамниці йти було ще зарано. Не вигадавши нічого кращого, вона знайшла одну зі старих книг Чедда та вийшовши на вулицю, вмостилася на лаві під деревом.

Книга не зайшла одразу ж. Вже з перших сторінок Емі зрозуміла, що не пам’ятає імен головних героїв та про що взагалі там йдеться. Роздратовано закривши книгу, Емі підвелася та попрямувала в центр містечка, але вже за якихось десять хвилин зрозуміла, що ноги несуть її у геть протилежний бік.

Оминувши пірс та помітивши на горизонті судна рибаків, що були розвернені в бік Блумаунтін, Емі попрямувала в ліс не розуміючи, навіщо їй те взагалі.

Погода почала псуватися ближче до полудня. Верхівки дерев зашуміли, наче оборонялися від невидимого ворога, а всередині віковічного лісу раптом стало дуже тихо. Емі відчула неприємний холод за грудиною, а дитя якось особливо відчутно заворушилося. Варто було повертатися. Проте зупинившись, вона раптом зрозуміла, що зійшла з дороги і прямує вузькою стежиною, призначеною певне для овець або іншої живності. Звідкілясь взявся вітер, колючий та холодний, він віщував лише погіршення погоди, аж ніяк не покращення.

— Емі, спокійно! — мовила сама собі й роззирнулася. — Потрібно просто повернутися по цій стежці назад і рано чи пізно ти вийдеш на лісову дорогу.