Розділ 13

З Енді вони зустрілися випадково. Емі поверталася додому зі школи дорогою попри пірс, а він, певне, якраз прямував з пірсу.

Вони більше навіть не віталися. Емі не зрозуміла, коли саме це сталося, проте з’ясовувати нічого не збиралася. Певно то було правильне рішення і воно влаштовувало їх обох. Принаймні влаштовувало Енді. Емі було шкода, що так все вийшло. Їй зовсім не хотілося ставати для когось предметом презирства чи ненависті, але змінити щось було не в її силах.

— Привіт, — голос Енді долинув у неї з-за спини і від несподіванки Емі здригнулася.

— Пробач, я не хотів тебе лякати, — Енді наздогнав її та стишив кроки.

— Ти не налякав, — якомога м’якше відповіла вона. — Привіт!

— Як твої справи? — Енді почувався незручно і те було видно навіть неозброєним оком.

— Добре, а ти як? — запитала.

— Питаєш, бо справді цікаво, чи тому, що так по правилах етикету? — усміхнувся Енді.

— Питаю, бо справді цікаво, — чесно відповіла вона.

— Тільки б не гірше, — відповів, оглядаючи її животик. — Ти гарно виглядаєш.

Емі лише стисла плечима:

— Наскільки дозволяє моє положення.

— Ні, ти справді гарна. Наче світишся з середини. Я бачив багатьох вагітних жінок, якщо на те пішло, у мене три сестри, але ти просто неймовірна, — в його словах не було й краплі фальшу.

Емі інстинктивно поклала руки на животик відчуваючи щемливий сум у грудях:

— Дякую, Енді.

— Не знаю наскільки це важливо для тебе, але я скоро поїду з Блумаунтін, — після короткої мовчанки промовив Енді.

— Прийшов час подорожей? — усміхнулася Емі.

— Чоловік однієї з моїх сестер знайшов мені непогану роботу в Нью-Мексико і я погодився, — відповів він зупиняючись і повертаючи погляд до ріки. — Буду сумувати за Мідною і за тим, що залишаю тут.

— Воно й зрозуміло. Ти тут народився, виріс і прожив доволі велику частину свого життя, — відповіла Емі відчуваючи, що сум накочує ще глибшою хвилею.

— Так, але інколи настає в житті момент, коли треба все кардинально міняти, бо інакше кінець, — Енді глянув на неї. — Кому, як не тобі те знати, Емі.

Вона лише мовчки кивнула.

— Я власне що хотів, — Енді знову ніяково усміхнувся. — Я вибачитися хотів. За всю ту дурню, що склалася, бо вона склалася з моєї подачі. Той випадок з Чеддом… Досі собі пробачити не можу, що вдарив його, і ніколи не пробачу.

Емі мовчала, бо не знала, що йому відповісти.

— Ти ні в чому не винна,Чедд був ні в чому не винен, а я повівся, як справжній козел. Зараз просто в голові не вкладається, що міг наговорити тобі ту бридоту, котру говорив. Емі, пробач! — щиро мовив.

— Я не маю на тебе образи. Чесно, — нарешті відповіла вона.

— Це добре. Я радий. Запропонував би бути друзями, але знаю, що збрешу. Другом тобі я стати ніколи не зможу, — Енді усміхався, але вона відчувала його смуток всіма фібрами душі.

— Я б хотіла бачити в тобі друга, але розумію тебе і нічого не прошу, — відповіла вона.

— Отже я поїду з чистою душею та без тягаря на плечах, котрий би точив мене, як вода камінь, до кінця життя, — Енді торкнувся її плеча. — Проте одну дружню пораду я тобі дам. Ти можеш дослухатися до неї, можеш пропустити крізь вуха, але я все одно скажу. Тримайся подалі від Шона Арлінга.

Емі відкрила рота, щоб сказати щось йому у відповідь, але не встигла.

— Зачекай і дослухай. Так, я маю до нього упереджене ставлення, але то моє особисте і до нашої ситуації стосунку не має. Справа а тому, що Шон — гарний домашній хлопчик, котрий ніколи не піде проти волі своєї родини. В містечку нічого довго приховувати не вийде і ти це знаєш, вже ходять перші плітки про вас. Рано чи пізно про них стане відомо Дарсі Мюррей, якщо ще не стало. Повір, що серед наречених для любого племінничка ти займаєш у неї першу сходинку з кінця і ніколи не підіймешся вище. А якщо так вважає Дарсі, так автоматично вважатиме і її сестра — матір Шона. Це не твоя провина, просто Дарсі така і її не зміниш. Шон ніколи не піде проти них. Я б пішов, а він не піде. Емі, я не хизуюся, не намагаюся тобі довести який я класний, а Арлінг — придурок. Я кажу те, що знаю. Ні в якому разі не стверджую, що він поганий, що грається з тобою, чи дурить. Ні, він нормальний, просто не той, хто тобі потрібен.

Емі мовчала, бо слова Енді приголомшили її своєю раптовістю і як не дивно, правдивістю.

— Я хочу щоб ти була щаслива, бо ти мені подобаєшся і ти важлива для мене, але не хочу, щоб ти вкотре збирала своє серце по шматочках. Прощавай, дівчинко, і нехай все в тебе буде добре. Я справді цього хочу, — Енді усміхнувся їй на прощання і пішов не обертаючись.

Здавалося, з його плечей насправді звалився тягар і він тепер почувався вільним та відкритим до нового розділу у своєму житті.

Емі ж з болем та гіркотою дивилася йому вслід розуміючи, що Енді сказав їй те, в чому вона так не хотіла зізнаватися сама собі.

Позиція щодо Шона стала для Емі залізною. Ніяких дурних поглядів та вчинків з її боку. Суто робочі стосунки у школі та лише проста ввічливість, якщо він заходив у гості до Лероя. Більше нічого з того, що могло дискредитувати як її, так і його.

Спочатку Шон не зрозумів нічого, потім Емі помітила його короткі здивовані погляди, але підіймати цю тему не збиралася.

Страждаючи безсонням, Емі декілька разів думала над тим, аби поїхати з Блумаунтін, але розуміла, що не може так вчинити з Лероєм. Якби Чедд був живим, то сумнівів у Емі б навіть не залишалося, але тепер покинути старого напризволяще не дозволяли родинний обов’язок, совість і звісно любов, бо Емі дійсно його любила.

Часто Емі супроводжувала думка про те, яким паскудним та нікчемним стало її життя за останні роки. З того часу, як загинули батьки. Чомусь вірилося, що якби вони були живі, нічого подібного з нею не сталося б і все склалося інакше. В такі моменти Емі охоплювала злість. Злість на них, а найбільше на Сема. Не дивлячись на мільйони сліз, котрі були пролиті по ньому після смерті, Емі в глибині душі знала, яку дурницю він зробив. Ризикнув життям знаючи, що його чекає вдома вагітна дружина, покинути котру таким чином він просто не мав права. Емі визнавала, що він навіть не думав про неї в ту мить, бо думки його були зосереджені на своєму дурному героїзмі та сліпій відданості країні. Як гірко б це не звучало, але по-справжньому Сем насправді любив лише свою країну, все решта завжди було другорядним.