Розділ 11

Шон першим відвів свій погляд від її обличчя, опускаючи його до животика Емі:

— Як там малюк?

Емі здивувалася з того питання. Було незвично чути таке з вуст чужого чоловіка. В основному подібні питання ставили жінки з містечка.

— Все добре. Все як має бути. Так лікар каже, — відповіла ніяково вона.

— Я радий це чути. Хвилювався за тебе, коли Чедд помер. Ти була у поганому стані, — обережно підбираючи слова промовив Шон.

Вони повільно ввійшли у ліс і попрямували широкою дорогою поміж вікових дерев.

— Я вже в порядку. Ми з Чеддом ніколи не були близькі. Коли я приїхала у Блумаунтін, то відверто скажу, не хотіла жити з ним під одним дахом, але день за днем все змінювалося. Я й не зрозуміла коли саме ми стали справжньою сім’єю. Ти знаєш, що він власноруч змайстрував для малюка колиску? Чедд! Тільки уяви, — Емі засміялася, а потім її обличчя оповив сум. — Мені не вистачає його, Шон.

Він мовчки кивнув, розділяючи той сум.

— Мені так не вистачає його, — прошепотіла Емі, стираючи вже остогидлі сльози зі щік. — Іноді здається, що я приношу нещастя: мої батьки, Сем, тепер Чедд. Я винна в тому, що з ним сталося.

— Не говори такого! — категорично заявив він. — Це жахливий збіг обставин і не більше. В смерті твоїх батьків винен п’яний водій, Сем загинув на військовому завданні, а Чедд…

Емі побачила велике трухляве дерево, що було повалене долілиць та присіла на широкий стовбур.

— Емі, проблеми у нього були задовго до твоєї тут появи. Можливо Лерой має рацію і він занадто рано здався, можливо то так мало бути, — продовжив Шон, вставши навпроти неї.

— Лерой мене ненавидить, — промовила зітхаючи.

— Це не правда, — Шон присів поряд і торкнувся її руки своєю. — Це не так! Він обожнює тебе. Ти — єдине, що у нього залишилося і чим він дорожить. Не смій навіть думати про подібні речі.

— Тоді чому він після смерті Чедда так змінився? Я не егоїстка, Шоне. Я все чудово розумію і знаю, що він відчуває, проте… Не знаю, як пояснити.

— Знаєш, кого насправді винить у всьому Лерой? — запитав Шон.

Вона лише негативно хитнула головою.

— Себе, бо не вберіг сина, — Шон зітхнув. — А ще Чедда. За те, на що він перетворив своє життя.

Емі розплакалася:

— Він попросив розібрати речі Чедда, але я не знаю як зумію.

— Якщо хочеш, я допоможу, — одразу запропонував Шон.

— Ні. Я маю зробити це сама, — крізь сльози всміхнулася вона. — Шон, я навіть не знаю, як ми з Лероєм зможемо віддячити тобі за все, що ти для нас робиш. Це неоціненно!

— Просто не плач, — раптом промовив він. — Це єдина плата, котру я згоден прийняти.

Лише короткого погляду вистачило для того, аби Емі, забувши про все на світі, потягнулася до нього. Здалося, Шон теж подався вперед, але наступної миті Емі відчула вагу животика. Солодке марення враз щезло. Різко відсторонившись, Емі відвернулася від нього, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Шон мовчав дивлячись наче крізь неї. Емі не знала, що говорити і та пауза здавалася просто фізично болючою.

— Певно нам варто повертатися, — нарешті промовив він.

— Так, пора, — Емі піднялася з поваленого стовбура і вони мовчки попрямували назад до Блумаунтін.

Зайти у кімнату Чедда було важко, але Емі мусила те зробити. В глибині душі відчувала, що так треба. Пройшовши до ліжка, застеленого темним вилинялим покривалом, Емі провела рукою по колись м’якій тканині і присіла на самий краєчок, оглядаючись навкруги. Меблям вже давно минуло за тридцять, не молодший за них телевізор, пошарпаний килим, книжкова полиця, на якій декілька книг та безліч дріб’язку, розкидані диски біля не менш пошарпаного лептопу. 

Вирішивши, що почне з шафи, Емі відчинила дверцята та стала витягати звідти одяг. Більшість, як і казав Лерой, виявилася справжнім непотребом, котрий пропах рибою та річковими ароматами, не дивлячись на те, що Емі ретельно прала його. Проте вона зуміла знайти і декілька цілком пристойних сорочок, парку, джинси та пуловери. Все це склала у паперовий ящик, що призначався на благодійність. Коли у руках опинився старий блайзер, у котрому Чедд ходив найчастіше, Емі зрозуміла, що не може позбутися його. Секунду потримавши його в руках, все ж жбурнула в ящик, але потім дістала та стисла у руках.

— Ні! Ти залишишся тут, — прошепотіла сама собі. — Залишишся мені.

В окремий ящик полетіли дрібнички з полиць, диски та книги. Вони дійсно були не потрібні ні їй, ні Лерою.

Емі не знала, яка доля на них чекала. Планувала віднести у гараж, а там вже справа була за Лероєм.

Зняла Емі і постільну білизну вирішивши, що після прання, теж кине її до благодійного ящика.

— Це все, що залишилося після людини, — промовила виходячи з кімнати. — Господи! Як же страшно.

— Що кажеш? — десь у коридорі почувся голос Лероя.

— Нічого, — Емі вичавила з себе усмішку. — Кажу, що я закінчила.

— Так, у Чедда було не багато речей, — погодився Лерой. — Я йшов допомогти тобі, але ти виявилася надто прудка для свого стану.

Емі помітила, що Лерой усміхнувся. Вперше з дня смерті Чедда.

— Можеш переглянути ящики, може я не так розсортувала, — відповіла вона.

— Не буду. Ти все зробила правильно, — відмахнувся він і раптом додав. — Може прогуляємося? День сьогодні такий погожий.

— Так. Залюбки, — погодилася вона.

— Чудово, — Лерой зміряв коротким поглядом блайзер у Емі в руках.

— Я залишила собі. Хочу, щоб лишилося щось від Чедда. Якщо ти проти, то я кину його в ящик для благодійності, — поспішила все пояснити.

— Ні. Добре, що ти так вирішила, — Лерой попрямував до своєї кімнати. — Одягну чисту футболку та й підемо.

— Куди це треба віднести? — поцікавилася Емі.

— Скажу шерифу Тобіасу, щоб забрав. Він знає, де тому місце, — двері кімнати зачинилися.

Емі кивнула сама собі і попрямувала на кухню, щоб взяти рюкзак з перекусом та пляшку з водою.