Розділ 10

Емі затрусила головою, а потім затуливши рота долонями міцно заплющила очі, наче намагалася прогнати жахливу картинку побаченого недалеко від пірсу.

На самому краю берега, обличчям вниз, лежав Чедд. Його голова, шия та груди були занурені у воду, а нижня частина виднілася на вологій гальці. Руки його були розкинуті, в пальцях все ще виднівся недопалок сигарети, патлате темне волосся колихалося під водою, один черевик валявся за декілька кроків, а поряд пляшка, на дні котрої ще залишилася горілка.

Лерой хитнувся і чоловік у поліцейській формі вмить опинився поряд ним. Також на пірсі були ще декілька чоловіків і серед них Емі помітила Енді.

— Сину! — прошепотів Лерой.

—Ні-ні-ні! — надривно закричала Емі, крок за кроком наближаючись до тіла.

Десь позаду зі свистом шин зупинився автомобіль, але Емі не надала тому значення. Вона підступила ще ближче. В ту мить двоє чоловіків перевернули тіло Чедда та відтягли його від води, обережно кладучи на берег.

Побачивши синюшного кольору набрякле обличчя дядька, Емі несамовито заверещала і в ту ж мить міцні руки обхопили її за плечі, розвертаючи у протилежний бік.

— Шон! О, Шоне, — Емі розридалася, вчепившись у край його куртки. — Боже ж мій!

Сумно дивлячись на тіло Чедда, Шон міцно притис Емі до себе, погладжуючи її волосся та невагомо цілуючи у скроню.

— Боже мій! — повторила вона відчуваючи, як ноги підкошуються.

— Ходімо! Ходімо зі мною. Емі, заспокойся, — шепотів він, відводячи її до свого автомобілю. Подалі від моторошної сцени, що розгорталася на пляжі.

Лерой же впав навколішки поряд з тілом Чедда і гірко застогнав, б’ючи старечими долонями по вологому камінні.

Поминки були тихими та спокійними. За весь день Лерой не зронив жодної краплі сліз, а Емі просто вже не могла плакати.

Чедда поховали на церковному кладовищі, котре розташовувалося на схилі одного з пагорбів, поряд з Меллі. Звідти відкривався надзвичайний краєвид на ріку, що на горизонті впадала в Тихий океан. Краєвид, котрий найбільше любив Чедд. Тепер він міг споглядати його вічність.

Коли люди потроху залишили будинок та галявину Блоссомів, Лерой присів на свою лавочку та замислено поглянув на сонце, що котилося за обрій. Він чув, як про щось тихо перемовлялися Емі та Дарсі Мюррей, котра зголосилася допомогти прибрати з декількох столиків, що були розкладені на вулиці, але з кожною секундою та розмова звучала лише фоном.

— Будеш щось? — Емі торкнула його за плече, простягаючи тарілку з канапками.

— Я не голодний, — Лерой навіть не глянув на неї. — Дарсі вже пішла?

— Щойно, — кивнула Емі, присідаючи поряд. — Говорила тобі слова прощання. Ти не чув?

Лерой мовчки хитнув головою.

Хвилину Емі мовчала, збираючись з думками, а тоді промовила:

— З’їж хоч щось. Прошу тебе!

— Ти не це хотіла сказати, — відповів він, так і не обертаючись до неї.

— Не це. Маєш рацію, — погодилася Емі. — Це я винна в тому, що сталося. Ось що я хотіла сказати тобі. Я винна!

— Рано чи пізно, але це мало статися. Я це знав, Чедд це знав, всі знали і ти тут ні до чого, — відповів Лерой. — Ти дарма картаєш себе за те, що від тебе навіть не залежало.

— Не правда. Я мала послухатися тебе і повернутися у свою кімнату. Якби я не стала говорити з ним, якби не розлютила, Чедд був би живий, — затремтіла всім тілом Емі, стискаючи кулаки.

— Маячня! — роздратовано відповів Лерой. — Чедд хотів піти і пішов би у будь-якому випадку, незалежно від того, була ти там, чи у своїй кімнаті.

— Я хотіла краще. Я любила його, — Емі відчувала, що в грудях все розривається від болю, але плакати більше не могла. — Любила!

— Я теж любив його. Проте біда в тому, що він, здається, не любив нас, — роздратованість у його голосі змінилася болючою гіркотою. — Я був готовий до того, що Чедд закінчить рано, але така смерть… На неї він не заслужив.

Емі заплющила очі, а у вухах все ще звучало нерозбірливе вибачення Чедда, про котре Лерою вона так і не сказала.

Емі хотіла, але не могла. Язик наче дерев’янів в ту ж мить, як тільки вона розкривала рота, щоб почати ту фразу.

Повернувшись у свою кімнату, Емі підійшла до колиски і торкнулася пальцями різьби на світлому дереві. Нарешті новий потік сліз, що збирався в ній увесь день, полився по щокам, приносячи якщо не полегшення, то байдуже опустошення. Емі опустилася навколішки біля колиски, притискаючись щокою до її краю.

— Заживемо, Ем! — ці слова Чедд говорив їй, коли вони вдвох сиділи на ганку будинку після того, як Енді побив його у пабі.

— Чому ти теж пішов? — Емі знесилено схлипнула. — Ти так потрібен нам з Лероєм. Ти ж це знав. Ти знав!

В дивній прострації Емі прожила тиждень після смерті Чедда. Вона все ще ходила на роботу в закусочну, намагалася підтримувати відповідний порядок в будинку, намагалася підтримувати Лероя, як могла, але в душі її панувала порожнеча. З того моменту, як вона ридала над колискою, котру змайстрував дядько, Емі весь час здавалося, що вона схожа на порожню посудину.

Шон заглядав до них з Лероєм час від часу, але вони більше жодного разу не залишалися вдвох. Він в основному балакав зі старим, розповідаючи останні новини у Блумаунтін, Емі пригощала його кавою та власною випічкою і йшла до себе.

З Енді вони бачилися двічі, але коротко вітаючись з нею, він прямував геть. Емі бачила у його очах співчуття та крихти ніжності, проте він не збирався їх озвучувати. Емі було жаль, що все склалося так, але вона знала, було б куди гірше, якби брехливо відповідала на його почуття усвідомлюючи, що насправді нічого до нього не має.

Емі вважала, що чесна з ним і головне, чесна сама з собою. Губитися у ілюзіях вже давно не хотілося.

Її дуже підтримувала Інес. Жінка розраджувала Емі розмовами про майбутнє та малюка, допомагала з роботою, якщо закусочна була переповнена, відпускала додому раніше, коли було зовсім мало клієнтів. Емі опиралася тому і протестувала стверджуючи, що тоді їй варто вдвічі скоротити платню, але Інес залишалася твердою у своїх переконаннях.