Розділ 9

Вперше Емі не відвела погляд від його очей. Вперше відмітила їхню глибину, котру раніше не помічала, або ж не хотіла помічати. Вперше десь у грудях щось стиснулося.

— Як це сталося? — голос Шона втратив свою звичну м’якість.

— Він не хотів. Він не навмисне. Все випадково, — випередила Лероя з відповіддю Емі. — Це випадковість!

Лерой зітхнув:

— Як би там не було, але це сталося. Емі, я буду вимушений просити тебе поїхати.

— Ні, дідусю, — Емі крутнула головою. — Не поїду я.

— Я не хочу, щоб мій правнук ріс в такій от божевільній обстановці. Зрозумій, що тут вже нічого не зміниться, а ти маєш облаштувати своє життя так, аби було комфортно і тобі, і малюкові, — продовжив гірко Лерой. — Я б дуже хотів, щоб ти жила тут, щоб тут народився малюк і став справжнім аляскінцем, але не можу дати тобі те, що є основним. Я не можу дати тобі захист та безпеку.

Емі відчула, як судомить горлянку:

— Але… Але я не маю куди йти.

Лерой мовчав, опустивши голову:

— Ти якось казала, що родина твого чоловіка пропонувала тобі переїхати до них…

— Ні! Дідусю, ні, — прошепотіла вона в розпачі забуваючи, що в вітальні досі знаходиться Шон.

— Буде краще, якщо ти поїдеш до них. Вони про тебе подбають, — незворушно промовив Лерой, а тоді продовжив. — Я піду до себе. Дякую, Шоне. Радий, що можу розраховувати на тебе.

— В будь який момент, — відповів тихо Шон.

— Емі, проведи його, — Лерой пішов, залишаючи їх на одинці.

Декілька хвилин вони мовчали, ніяково споглядаючи підлогу, а тоді Емі промовила:

— Вибач! Мені соромно за оце все.

— Ти не маєш вибачатися, бо твоєї провини в тому немає, — стримано відповів Шон. — Може холодний компрес?

— Ні. Нічого серйозного, — відмахнулася Емі, торкаючись щоки.

— Цього разу, — зовсім тихо мовив Шон.

— Ти теж вважаєш, що я маю поїхати? — спитала, підіймаючи погляд до нього.

— Я вважаю, що ти маєш бути в безпеці: як фізично, так і душевно. Лерой правий, в Блумаунтін тобі гарантувати того ніхто не може, — відповів Шон, зважуючи кожне слово, котре вимовляв.

Емі лише гірко усміхнулася й хитнула головою.

— Емі, Лерой надто сильно любить тебе, лиш тому хоче, аби ти поїхала.

— Господи! Це ж лише Чедд. Він мій дядько, він нічого подібного собі раніше не дозволяв, він нормальний, коли тверезий. Він зробив колиску для дитини, — Емі відчула, що знову плаче.

— Вип’ємо кави? — раптом запитав Шон.

— Я не знаю, — Емі жалібно глянула на нього.

— Ходімо, — Шон простягнув їй долоню. — Я чудово вмію варити каву. У мене навіть оригінальна турка є.

Емі всміхнулася крізь сльози:

— Ми йдемо на каву до тебе?

— Так, — кивнув він, стискаючи її тремтячу долоню.

— Завтра по Блумаунтін поповзуть нові пересуди та плітки, — Емі відчула його тепло на своїй шкірі.

— Якщо ти про Дарсі, то вона гостює у моєї матері в Анкориджі і повернеться лише у неділю ввечері, — відповів Шон з усмішкою.

— А Лерой? — Емі вже стояла на порозі будинку, але досі не була впевнена в тому, чи правильно чинить.

— З ним все буде в порядку, а тобі треба дещо змінити обстановку та заспокоїтися, — Шон привів її до свого автомобілю та відчинив дверцята.

Після декількох секунд вагань Емі сіла на сидіння поряд з водійським та глибоко вдихнула.

До чепурного будиночка Дарсі Мюррей вони їхали мовчки, а коли зайшли всередину, Емі огляділася, помічаючи не менш чепурний та затишний інтер’єр. Схоже у них з Дарсі було щось спільне у смаках щодо облаштування.

— Ходімо до вітальні, — Шон провів Емі у гарно омебльовану кімнату, де переважали пастельні кольори та натуральне дерево. — Я приготую каву й повернусь за мить.

Емі роздивлялася кімнату з непідробною цікавістю і навіть не помітила, скільки минуло часу.

— Тримай. Не міцна, з молоком та грудочкою цукру, — Шон простягнув їй горнятко розмальоване сніговичками у червоних шарфиках.

— Як ти… — Емі здивовано глянула на нього.

— Запам’ятав, коли ти замовляла у кав’ярні біля кінотеатру, — Шон присів поряд з нею і вона одразу відчула приємний морський аромат, що йшов від нього.

— Ти так добре все запам’ятовуєш? — спитала.

— Тільки те, що справді мене цікавить, — відповів Шон, обережно роблячи перший ковточок.

Емі нічого на те не відповіла, бо не знала, що відповісти. Між ними знову запанувала незручна мовчанка, котра вже починала дратувати.

— Вже пора відмовитися від кави, але я все ніяк не наважуся. Напевно я така ж слабкодуха, як і Чедд, — нарешті промовила вона, опускаючи погляд до горнятка. Волосся впало на її обличчя, закриваючи від Шона.

— Ти яка завгодно, але вже точно не слабкодуха, — відповів Шон, дивлячись на порожній камін. — Я навіть захоплююся твоєю силою волі.

— Чому? — Емі гріла холодні руки об горнятко і думала про щось своє.

— Ти приїхала сюди, подолавши стільки кілометрів, через всю країну. Ти стала своєю в доволі закритому містечку, де чужинців не надто люблять. Повір, я знаю що кажу зараз. Ти… Хоча насправді ти не одна, — Шон затих.

— Сем загинув, коли термін вагітності становив лише декілька тижнів. Я була впевнена, що втрачу дитину, тому що перебувала в жахливому стресі, але вона виявилася сильнішою, аніж я думала. Гадаю, свою силу я черпаю саме в неї, — відповіла Емі.

— Сем знав, що ти вагітна? — звучання імені чоловіка з вуст Шона було дуже незвичним.

— Так. Я повідомила йому за день до того, як він вирушив з порту, — Емі повільно кивнула.

Шон мовчав.

— Ця історія з Енді… Така дурня. Не розумію, нащо, — Емі заправила за вухо пасма волосся, що падали на обличчя.

— Не важливо, — Шон поставив своє горнятко на кавовий столик і уважно поглянув на неї.

— Так, але було боляче. Боляче, тому що я… — Емі дивилася на те, як краплина за краплиною її гарячі сльози повільно капають у горнятко з вже холодною кавою.