Розділ 2

В передпокоєві панувала гнітюча тиша, від якої у Емі в горлянці пересохло, а язик прилип до піднебіння. Вона перевела погляд на Лероя, очікуючи коли той нарешті щось-таки скаже, але старий мовчав.

З одного боку Чедда хотілося порвати на шмаття, а з іншого навіть подякувати. Вона сама б довго тягнула з правдою, обходячи її сотим колом, а Чедд зробив все блискавично —наче зірвав пластир з затягнутої рани.

— Ти викинеш мене з будинку просто зараз? — нарешті запитала вона. — Дідусю, я знаю, як це все виглядає з боку: не бувала тут роками, телефонувала лише на свята, а тепер заявилася як ні в чому не бувало і хоче залишитися. Я ні на що не претендую, просто…

— То ти тепер вдова? — тихо спитав Лерой після затяжної паузи, котра вже здавалася нестерпною. — Мені шкода, дитино. Мені направду дуже шкода.

Емі відчула, як по щоках потекли сльози, але не зупиняла їх.

— Коли це сталося? — продовжив Лерой, беручи її за руку та проводячи у вітальню, де весело потріскували в кам’яному каміні дрова.

— В неділю ввечері мене повідомив лейтенант з військової частини. Тіло доправили в п’ятницю, а вчора його поховали, — Емі присіла на м’який диван, накритий старим, давно втратившим форму та колір, покривалом. — Я й розумію те, що сталося, і водночас не вірю ні краплі.

Чедд зайшов на кухню слідом і мовчки простягнув їй бляшанку пива, але Емі негативно хитнула головою.

Лерой стояв біля вікна та вдивлявся в густу темінь за склом. Хоч влітку він готувався відсвяткувати своє вісімдесятиліття і роки щедро присипали його голову молочною пудрою, обличчя обвили густою сіткою зморшок, а шкіру на руці, що стискала ціпок, вкрили пігментними плямами, його виправка досі беззаперечно давала зрозуміти, що перед Емі колишній військовий. Так воно й було. Лерой Блоссом був пілотом-бомбардувальником, сержантом у відставці, а такі, як відомо, колишніми не бувають. Він мріяв, що його хлопчики підуть по батьковим стопам та теж оберуть собі військове майбутнє, але ні Пітер, ні тим паче Чедд, ту мрію не здійснили. Коли Емі розповіла, що виходить заміж за моряка, Лерой був щиро задоволений. Хоча вони з Семом не були особисто знайомі, Лерой поважав та з теплотою відгукувався про нього.

— Я звільнила будинок у військовій частині, бо за законом більше не маю права там жити і зрозуміла, що хочу переїхати до тебе, до вас з Чеддом. Знаю, що ніколи не була тією онукою, яку ти б хотів мати, але…

— Ну, принаймні, ти ніколи не забувала про нас на Різдво та Великдень. — усміхнувся Чедд, цмолячи своє пиво.

— Серденько, ти хороша онука. Я прожив на світі достатньо та знаю, що коли створюєш власну сім’ю, все інше відходить на задній план і не тому, що ти цього хочеш, а тому, що так має бути. Справа в іншому, — повільно вимовив Лерой. — Уяви не маю, що ти тут робитимеш. Направду не маю. Тут зовсім інший устрій, інший темп життя, інше… Все геть інше! Якщо ти не народився на Алясці, то ніколи не станеш тут своїм. Це не натяк, а чиста правда.

— Я хочу спробувати, — впевнено відповіла Емі. Здається, вперше за увесь тиждень дійсно впевнено, без жодного фальшу.

— Гаразд, — Лерой все ще стояв біля вікна, міцно стискаючи свій ціпок. —  Зробимо ось що, будеш у нас стільки, скільки захочеш, а якщо все ж вирішиш поїхати, ми не станемо тебе стримувати та чинити опір.

— Чомусь впевнена, що нікуди не поїду, — усміхнулася вона.

— Чомусь впевнений, що ти помиляєшся, — усмішка Лероя була сумною. — Де кімната батьків пам’ятаєш?

Емі кивнула.

Чедд тим часом вже попрямував за наступною пляшкою пива і Емі здогадувалася, що вона була далеко не останньою.

— Добре. Я ж тоді піду на кухню. Сама розумієш, ми з Чеддом холостяки і перебиваємося таким-сяким, тому не очікуй чогось аж надто пристойного, — Лерой знову всміхнувся, але вже щиро та невимушено.

— Дідусю, є ще дещо, про що ти маєш знати, — промовила вона. — Не хочу починати все з брехні: ні з великої, ні з незначної.

— Гаразд, кажи, — стримано кивнув він.

Вечеряли мовчки, наче поминали Сема, а може то так і було. Лерой виглядав задумливо та відчужено, Чедд думав про своє, а Емі відчувала, що зайва в їхньому маленькому, але налагодженому як годинниковий механізм, світі.

Вона намагалася згадати, коли вони бачилися востаннє, та не могла, проте точно знала, що ще в той час, коли батьки були живі, а про Сема навіть не йшлося. Про все подальше її життя Лерою та Чедду було відомо лише з телефонних розмов, листівок та фотографій. Емі справді було дуже прикро, що більше десяти років вона не могла знайти час на те, аби полетіти до дідуся та провести з ним уїк-енд. Це ж виявилося так просто, а старенькому більше нічого й не потрібно.

Скориставшись ванною кімнатою Емі повернулася до себе та огляділася, присідаючи на ліжко. Колись та кімната належала Лерою та Меллі — бабусі Емі. Коли її не стало, Лерой перебрався в стару кімнату Пітера а спальню віддав йому та Маргарет, матері Емі. Хоча вона використовувалася лише тоді, коли вони прилітали в Блумаунтін, Лероя все влаштовувало. Тепер кімната перейшла до Емі. Проводячи рукою по старовинному ліжку, яке вже давно розміняло свій п’ятий десяток, вона відчувала якийсь дивний емоційний зв'язок зі своєю родиною і те відчуття було приємним.

В двері постукали, а тоді на порозі з’явився Лерой, тримаючи стос постільної білизни:

— Можливо вона дещо тхне, я давно вже її не провітрював, але…

— У мене є своя, але дякую, дідусю. За все! — промовила Емі, беручи білизну та кладучи її на добротний широкий комод в тон до ліжка.

— Може тут прохолодно… Завтра неодмінно щось придумаємо, — Лерой виглядав дещо розгублено.

 — Все просто чудово і я всім задоволена, — Емі була щирою.

— Та де там, — він махнув долонею і пішов, тихо закриваючи двері.

— На добраніч, — промовила вона вже порожній кімнаті і повільно опустилася на ліжко, міцно заплющуючи очі.

Все минуло не так вже й погано. Чесно кажучи, Емі очікувала іншого. Ні, звісно, вона не думала, що Лерой випхає її за двері, або й на поріг не пустить, проте його спокійна реакція її справді здивувала. Емі зробила все, що могла, решта залежала від часу, бо лише він один міг зцілити її душевні рани та втамувати біль у серці.