Сонце повільно опускалося за обрій. Ніжним золотавим сяйвом воно накривало околицю, наче дорогоцінною парчею. Молода трава бриніла смарагдом та пашіла ні з чим не зрівняним ароматом — ароматом весни, тепла та надії. Ніжний прохолодний вітерець роздмухував ті пахощі, змішуючи їх з запахом квітів, котрі густо вкривали труну з добротного, покритого лаком, дуба.
Міцна рука опустилася на тендітне плече і жінка, котра сиділа на стільці біля труни, здригнулася.
— Треба йти, — голос, такий до болю рідний та знайомий, але на жаль не того, кого вона так палко жадала почути в ту мить.
— Мем, — молодий хлопчина простягнув їй звернутий трикутником прапор і сумно опустив голову.
Вона все не могла втямити, чому він назвав її мем, бо ж раніше і для нього, і для інших друзів Сема, вона була просто Емі.
— Дякую, — чоловік, що досі стискав її плече, взяв прапор, кладучи його їй на коліна, а тоді торкнувся вустами її скроні. — Емі, нам справді треба йти. Люба, ти так добре трималася весь цей час...
— Трималася? — Емі наче смакувала те слово. — Так, я тримаюся, Еде. Я все ще тримаюся. Дай мені хвилинку.
— Гаразд, — невпевнено відповів чоловік. — Я буду біля автомобілю.
Емі підійшла до труни, торкаючись долонею холодного дерева, і роззирнулася. Навкруги були лише могильні плити і тиша. За якусь годину Сем теж стане частиною тієї моторошної тиші. Він зникне і залишиться лише мармурова плита з сухими цифрами та парою гірких слів.
— Сем? О, Сем! — Емі відчула, як вуста тремтять, а повіки обпікає від сліз й міцно заплющила очі.
Все минуло. П'ять щасливих років залишаться навіки в могилі разом з Семом. П'ять років сповнених планів, надій, мрій та безмірного кохання. Цілих п'ять років.
— Кохаю! Чуєш? Де б ти зараз не був, я тебе кохаю, Семе.
Емі попрямувала до автомобілю, біля якого все ще стояв Ед — батько Сема — її свекор.
Мовчки Емі присіла на сидіння та прихилилася головою до нагрітого сонцем скла.
— Я відвезу тебе до нас, — запропонував він.
— Еде, відвези мене додому, — попросила натомість.
— Ти впевнена? — обережно запитав він. — Я знаю, що ти мусиш звільнити офіцерський будинок. Ми з родиною думали над цим питанням і дійшли висновку, що маєш переїхати в наш дім. Він великий і...
— Ні, Еде, — Емі хитнула головою, дивлячись на пейзажі, що пливли за вікном. — Дякую, але ні. Я... Я теж думала над цим і чесно кажучи, вже все вирішила.
— І що саме? — перепитав Ед, споглядаючи на неї кутовим зором.
— Я поїду до дідуся, — Емі мовила те разом з видихом і стихла.
— Що? Через всю країну? Аж на Аляску? Чому, Емі? Хіба тобі буде у нас погано? Хіба ми тебе скривдимо чи образимо? — щиро здивувався Ед. — Що тобі там робити? Які перспективи очікують в містечку, де навіть кінотеатру немає?
— А хіба справа в кінотеатрі? — Емі навіть усміхнулася.
Ед сумно усміхнувся у відповідь:
— Ні. Зовсім ні.
— Все буде нормально, — промовила вона, знову відводячи погляд до вікна.
— Емі, — Ед накрив її стиснуту в кулак руку широкою долонею. — Ми завжди тобі раді і ти не чужа нам. Пам’ятай!
— Я буду. Дякую, Еде, та як ти сказав, мушу жити далі і саме зараз над цим працюю, — Емі знову усміхнулася.
— Дідусь знає про твоє рішення? — запитав Ед, звертаючи на територію військової частини, де поряд розташовувалося військове містечко з невеликими одноповерховими будинками, наче скопійованими з одного малюнка.
— Мем, — солдат, котрий стояв на вахті кивнув їй головою на знак вітання. — Лейтенант Марш хоче поговорити з вами.
— Дякую, солдате, — Емі кивнула.
— Я можу піти з тобою, — запропонував Ед.
— Ні. Я сама, — Емі вийшла з автомобілю та попрямувала в бік бази, полишаючи Еда.
— Коли прибудеш на Аляску, дай мені знати, — вигукнув він з вікна автомобілю.
Емі кивнула, але не озирнулася.
В кабінеті лейтенанта Марша було прохолодно та якось тьмяно, а може то Емі просто не розрізняла яскраві барви весни через свою глибоку втрату.
— Чаю чи кави, мем? — запитав кремезний чоловік, риси обличчя та акцент котрого одразу давали зрозуміти, що перед нею уродженець саме американського заходу.
— Ні, дякую, — Емі присіла на запропонований їй двомісний диванчик у кутку кабінету.
— Відкинемо формальності, Емі, — чоловік присів поряд. — Я співчуваю твоїй втраті та сумую разом з тобою, але Сем загинув захищаючи інтереси своєї країни, цього ніколи не забудуть. За законом ти маєш звільнити офіцерський будинок, що знаходиться на території військової частини, але ти вдова уоррент-офіцера Першого рангу і маєш привілеї від країни, котру він представляв.
— Мені нічого не треба, — байдуже відповіла вона.
— Це ти зараз так думаєш, бо все ще в стані шоку. Емі, повір, ми всі шоковані. Сема знали лише як порядну та чесну людину, як відповідального та справедливого військового, що здатен на героїчні подвиги. Власне це він і продемонстрував.
— Лише мене ті подвиги чомусь не гріють, — відповіла розсіяно.
Лейтенант мовчав декілька хвилин, а потім поклав долоню їй на плече:
— Я знаю, дівчинко. Я розумію все, що ти відчуваєш, але ти маєш бути сильною та триматися. Це твій обов’язок перед Семом, але в першу чергу перед собою. Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, весь особовий склад та я готові прийти на поміч.
— Мені нічого не треба. Я вже сказала, — тихо відповіла вона. — Я взагалі не затримаюся тут. Поїду до своїх родичів на Аляску.
— Далеко, — після короткої паузи промовив Марш.
— Знаю, але в цей період свого життя я готова втікати якнайдалі від місця, де все нагадує мені про Сема, — Емі піднялася з дивану. — Я звільню будинок вже завтра. Заберу лише особисті речі, більше мені нічого не потрібно.
— Можливо невелика грошова допомога, — обережно промовив лейтенант.
— Ні. На рахунку Сема достатня сума для того, аби почати нове життя, — Емі нарешті відчула, що дещо груба з ним і вичавила з себе гірку подобу усмішки. — Дякую вам, лейтенанте. Нехай Господь вас благословить!
#2601 в Жіночий роман
#11442 в Любовні романи
#4461 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.12.2019