Прискорення

Землю товстим покривалом огорнула темрява. Це не були хмари, це не був прихід ночі.

Землю охопив вогонь. Кожен куточок палав яскравіше сонця-прародителя. 

Та було темно.

На місці творінь людства лишились лиш руїни. Суха, обпалена, почорніла цегла обвалювалась до долу — щоразу з меншою силою. Прапори країн як світових лідерів, так і менших, невпливових, швидко займались та майже миттєво згоряли. Пусте місце. Усі пластмасові соколи, леви... Усі символи, слова і рядки. Усе стало пустим попелом.

Зникли й стіни, впали коридори. Стежки викривилися, сходи перевернулися догори.

Усе зливалося в одне темне полумʼя над землею. І не було над ним жодного бога. Ніколи не було.

Хтось ховався. Хтось ховав. Та вогонь дістане кожного. Він йде не ззовні.

Він йде зсередини.

Та ніхто не боявся. Люди не тікали. Вони спостерігали. Тихо, спокійно. Як на захід сонця. Як на течію річки. Театральний, трагічний виступ.

Більше не було Батьківщин. Мов. Кордонів. Все, що лишилося — це паливо. Те, що рухало кінець вперед. Пришвидшувало.

                             Ніч. Десь у широкому полі пшениці. Під зірками й місяцем.
 

   — О Люди! Бідні мої Люди! Погляньте же, що скоїли самозванці зі світом до нас милим! Подивіться у стомлені очі землі нашої! Існування наше — це втомлена буденність! Будь-яка революція віднині втратила сенс! Віра стала товаром! Та що найгірше... Люди! Люди забороняють Людям бути Людьми! Зрозумійте же. Свідомі вже давно збилися з напрямку! Ви бачите! Потрібно тікати подалі, аби бути собою. Наше, людське, вже давно приречене на повільне вигорання!

— Що ж нам робити, Отче? Що робити? Де знайти вихід? — люди стояли та слухали пророка.

— Не існує жодного виходу. Ми усі приречені на повільну смерть, — він присів на коліна. Натовп зробив це за ним. — Та я скажу вам одне. Ви і є вихід! Ви – архітектори прискорення! Ви – його жертви. Ви — ті, хто не скине кайдани, а розірве їх! Ви знімете терновий вінець, яким нас так лякають зі своїх голів!

— Послухайте же. Усе почалось з вогню. З нього пішов вибух – це те, що нам намагаються довести. То давайте ж цим вибухом усе і закінчиться. Останнім сплеском, що розірве не плоть нашу, а межі розуму. Бо там, де є кінець — завжди є початок. Бо не тиша веде до спасіння – а рев. Бо не течія робить ріку рікою — а джерело.

І не шукайте берегів! Шукайте ж глибину! Бо там є істина, там є правда та таємниця.

То ж не стримуйте серце! Прискорюйте його! Кохаєш – кохай ще більше! Ненавидиш – ненавидить, як найзлішого ворога! Боїшся – бійся як ніколи! 

Молодий хлопець, зробивши пару знімків на свою маленьку, майже непомітну камеру, просуваючись крізь натовп, покинув зібрання.

Широке поле, до якого не вела жодна стежка. Ростки пшениці плутались в ногах. Місяць був яскравим, та він був там, наверху. Низ здавався зовсім безбарвним, пустим.

Хлопець починає бігти. Бігти з усіх ніг. Його охоплює страх. Він притискає свій фотоапарат до себе так міцно, як тільки може.

Піт заливає його очі, потрапляє на губи та сушить їх. Він спльовує гірку слюну та біжить далі. Біжить, поки легені його не загорілись, та не пройшлись полумʼям в його горло. Гострий кашель лезом пройшовся його горлом.

Він нарешті озирнувся. Зібрання та його шум зникли. Розчинились у нічному небі. Диму від багаття вже не було видно. 

Наступного дня хлопець як ні в чому не бувало повернувся до своєї роботи журналіста.

"Піди дізнайся хто вони. Чому до них тягнуться тисячі, та чому не повертаються назад". Слова начальниці голкою занурились в його мозок. Він згадував їх з того дня, коли почув. Вони набули барв після побаченого вчора.

Та він повернувся. Сюди, у суспільство. Тут немає нічого пустого. Не лякає ніч. Чому ж інші не можуть? Невже їх ідеї настільки сильні? Хіба можна у щось так вірити?

— Оресте, – він почув жіночий голос позаду себе, що перервав його роздуми. – Як все минуло? – жінка середнього віку, одягнена в обтислу спідницю, сорочку та піджак, з прямокутними окулярами на очах та звʼязаним у хвіст волоссям.

– Я зробив багато знімків. Гадаю, їх ще варто відредагувати, написати статтю, самі розумієте.

– Поспіши, Оресте. Така новина принесе нам хороші рейтинги та багато грошей. Я покладаюсь на тебе, – вона вийшла у вузький коридор, хлопець кинув погляд на краєчок її спідниці.

Він йшов вулицями міста. Проштовхувався крізь натовп людей, жодного разу не поглянувши в їх обличчя. Його думки не покидало зібрання.

Вдома він посмажив собі одне яйце, поклав один шматочок чорного хліба. На більше йому не дозволяв відсутній голод. Над головою кружляла муха.

Її крила виявились надто гучними. Вона літала з боку у бік, робила коло над ним, пролітала тарілку з яйцем, що вже встигло охолоти. Вона пролетіла крізь вухо. Він зойкнув.

— Лети звідси.

Вона сіла на край тарілки. Дихання стало важким, на його животі хтось закрив тісний замок. Серце билося з шаленою швидкістю. Він вдарив.

Муха впала прямо в його їжу. Хлопець поглянув на неї. На свої руки. На двері. Тієї ж миті він зʼїв яйце разом з мухою та закусив хлібом. Як голодний звір. Він наситився.

Після трапези він заспокоївся. Просто сидів за столом. Вечором взявся за статтю. Сидів над нею до самісінької ночі, доки його голова не впала на клавіатуру кольору кістки.

Білий день. Натовп людей зібрався для великого мітингу для підвищення плат звичайним робітникам вугільних шахт. Вони прийшли брудними, у робочій уніформі, дехто був зі своїми дітьми та жінками. Перед ними в шеренгу стояли працівники порядку. У здорових шоломах, товстих бронежилетах, з широкими щитами та гумовими палицями.

Вони кричали різні лозунги. Підіймали плакати. Їх очі були мирними, діти викликали посмішки у шахтарів, вони співали пісні, про щось балакали.

Орест спостерігав за цим здалеку. Фотографував, записував щось у блокнот.