Прискорення

Землю товстим покривалом огорнула темрява. Це не були хмари, це не була ніч.

Землю охопив вогонь. Кожен куточок палав яскравіше сонця-прародителя.

На місці творінь людства лишились лиш руїни. Суха, обпалена, почорніла цегла обвалювалась — щоразу з меншою силою. Прапори країн повільно палали слабким вогнем. Тепер ці символи стали пустим місцем.
 

Більше не було стін, коридори попадали, стежки викривилися, сходи перевернулися догори.

Усе зливалося в одне чорне полумʼя над землею. Воно більше не служить жодному богу.

Хтось ховався. Хтось ховав. Та вогонь дістане кожного. Він йде не ззовні.

Він йде зсередини.

Та ніхто не боявся. Люди не тікали. Вони дивилися. Тихо, спокійно. Як на захід сонця. Як на течію річки. Театральний, трагічний виступ.

Більше не було Батьківщин. Мов. Кордонів. Все, що лишилося — те, що рухало це вперед. Прискорювало процес.
 

   — О Люди! Бідні мої Люди! Погляньте же, що скоїли самозванці зі світом Божим! Подивіться у стомлені очі землі нашої! Існування наше — це втомлена стабільність! Будь-яка революція втратила сенс! Віра стала товаром на полицях магазину! Люди... люди забороняють Людям бути Людьми! Ми вже давно збилися з напрямку! Людям потрібно тікати, аби бути собою. Наше, людське, вже давно приречене на повільне вигорання!

— Що ж нам робити, Отче? Що робити? Де знайти вихід? — люди стояли та слухали пророка.

— Ви і є вихід! Ви – архітектори прискорення! Ви – його жертви. Ви ті, хто скине кайдани! Ви знімете терновий вінець зі своїх голів! — старий пророк присів на коліна.

— Послухайте же. Якщо наука каже нам, що світ почався з вибуху – то вибухом він і має закінчитись. Останнім, що розірве не плоть нашу, а межі розуму. Бо там де є кінець — завжди є початок. Бо не тиша веде до спасіння – а рев. Бо не течія робить ріку рікою — а джерело.

І не шукайте берегів! Шукайте ж глибину! Бо там є істина, там є правда та таємниця.

То ж не стримуйте серце! Прискорюйте його! Кохаєш – кохай ще більше! Ненавидиш – ненавидить як найзлішого ворога! Боїшся – бійся як ніколи!

Молодий хлопець, зробивши пару знімків на свою маленьку, майже непомітну камеру, просуваючись крізь натовп, покинув зібрання.

Широке поле, до якого не вела жодна стежка. Ростки пшениці плутались в ногах. Місяць був яскравим, та він був там, наверху. Низ здавався зовсім безбарвним, пустим.

Хлопець починає бігти. Бігти з усіх ніг. Його охоплює страх. Він притискає свій фотоапарат до себе так міцно, як тільки може.

Піт заливає його очі, потрапляє на губи та сушить їх. Він спльовує гірку слюну та біжить далі. Біжить, поки легені його не загорілись, та не пройшлись полумʼям в його горло.

Він нарешті озирнувся. Зібрання та його шум зникли, розчинились у нічному небі. Диму від багаття вже не було видно.

Наступного дня хлопець як ні в чому не бувало повернувся до своєї роботи.

"Піди дізнайся хто вони. Чому до них тягнуться тисячі, та чому не повертаються назад". Слова начальниці голкою занурились в його мозок. Він згадував їх з того дня, коли почув. Вони набули барв після побаченого вчора.

Та він повернувся. Чому ж інші не можуть? Невже їх ідеї настільки сильні? Хіба можна у щось так вірити?

— Оресте, – він почув жіночий голос позаду себе. – Як все минуло? – жінка середнього віку, одягнена в обтислу спідницю, сорочку та піджак, з прямокутними окулярами на очах та звʼязаним у хвіст волоссям.

– Я зробив багато знімків. Гадаю, їх ще варто відредагувати, написати статтю, самі розумієте.

– Поспіши, Оресте. Така новина принесе нам хороші рейтинги та багато грошей. Я покладаюсь на тебе, – вона вийшла у вузький коридор, хлопець кинув погляд на її спідницю.

Він йшов вулицями міста. Проштовхувався крізь натовп людей, жодного разу не поглянувши в їх обличчя. Його думки не покидало зібрання.

Вдома він посмажив собі одне яйце, поклав один шматочок чорного хліба. На більше йому не дозволяв відсутній голод. Над головою кружляла муха.

Її крила виявились надто гучними. Вона літала з боку у бік, робила коло над ним, пролітала тарілку з яйцем, що вже встигло охолоти. Вона пролетіла крізь вухо. Він зойкнув.

— Лети звідси.

Вона сіла на край тарілки. Дихання стало важким, на його животі хтось закрив тісний замок. Серце билося з шаленою швидкістю. Він вдарив. Пальцем.

Муха впала прямо в його їжу. Хлопець поглянув на неї. На свої руки. На двері. Тієї ж миті він зʼїв яйце разом з мухою та закусив хлібом. Він жував з ненавистю, його зуби тріщали.

Після трапези він заспокоївся. Просто сидів за столом. Вечором взявся за статтю. Сидів над нею до самісінької ночі, доки його голова не впала на клавіатуру кольору кістки.

Білий день. Натовп людей зібрався для великого мітингу для підвищення плат звичайним робітникам вугільних шахт. Вони прийшли брудними, у робочій уніформі, дехто був зі своїми дітьми та жінками. Перед ними в шеренгу стояли працівники порядку. У здорових шоломах, товстих бронежилетах, з широкими щитами та гумовими палицями.

Вони кричали різні лозунги. Підіймали плакати. Їх очі були мирними, діти викликали посмішки у шахтарів, вони співали пісні, про щось балакали.

Орест спостерігав за цим здалеку. Фотографував, записував щось у блокнот. Його очі повні безумства, в них палає вогонь. Руки самі взяли камінь. Він уже не чув лозунгів, не бачив людей. Лише його підступна мета. Він жбурляє камінь в поліцейських. Ті враз кидаються дубасити протестувальників.

Наступне, що він бачить, це сторінка газети. Мертве тіло батька й доньки. Їх голови розбиті, очі пусті, сльози ще не встигли висохти на щоках малечі. Чому я це зробив?

Орест прокидається в холодному поті, ледве дихаючи. Його очі бігають зі сторони в сторону. Рука тримається за груди.

Потиху він повернувся в реальність. На компʼютері не лишилося й заголовка.

Ранок на роботі. Орест сидить на кріслі та кусає губи. Думки хвилею винесли його десь далеко звідси, очі двилися в пусте місце. Голос керівнички відділу знову повертає його у життя.