Розділ 3

— Так, хлопаки, не халтурити, а працювати так, як треба! – вигукнув Панчо і штовхнув завантажену по саме годі тачку.

Маркос, Панчо і ще один хлопчина Мігель розвантажували вантажівку із комбікормами, які привезли годину тому. Мішки були не дуже великими: по двадцять-двадцять п’ять кілограмів. Та вони возили до сараю все в тачці, завантажуючи по максимуму. І попереду себе треба було штовхати не один десяток кілограмів.

Десята ранку, а Маркос вже встиг добряче втомитися. І не дивно – ледь не зі світанком вони почали чистити стайні, тепер розвантажували. Він знав, що працював повільно, тому Панчо і гиркав. Маркос дивився йому вслід і тяжко дихав після того, як стягнув черговий мішок з машини.

— Він вже трохи дістав, — Мігель гепнув мішок на тачку і подивився вслід Панчо. – Вмикає командира, поки Педро бігає як ужалений через відсутність патрона.

Мігель був зовсім молодим хлопцем. Худющим, з неслухняним чорним довгим волоссям, яке він зав'язував у неакуратний хвіст. Хлопець жив у тому ж будинку, що і Маркос, тільки у сусідній кімнаті з двома іншими робітниками, Бернардо та Уго. Мігель, через свою молодість чи вдачу, виявися більш приязним та товариським, аніж інші. Маркос розумів свої плани, тому дружелюбність Мігеля була йому на руку і він ніколи не відштовхував його.

— Може, зі свого боку він і правий, — Маркос випростався на повний зріст, відчуваючи неприємне ниття в попереку. – Не дуже хочеться робити за когось роботу.

— Наче робота кудись дінеться, — Мігель знову заскочив у вантажівку. – Крім того, зазвичай Педро тут бігає і горлає на всіх.

— Ти вже казав.

 — Та й Маноло не пасе задніх, — продовжував тираду Мігель. – Треба ж якось вислужуватися.

Маркос зітхнув. Він тут працював лише тиждень, а вже встиг дізнатися купу пліток та невдоволення, які панували серед робітників. Маноло був помічником Педро Ескандона, і зазвичай плазував перед ним і всіляко догоджав. І це мало свої плоди: підвищена платня, можливість запізнюватися на роботу та періодично пиячити в робочий час. Ковбой Дієго вчасно оцінив перспективи, потоваришував з Маноло. Завдяки цьому Дієго постійно жив в окремій кімнаті і до нього ніколи нікого не підселяли. І з цим нічого не могли зробити, бо робітниками командував Педро. А власник ранчо – дон Ігнасіо – ніколи цим не цікавився. До речі, Маркос ще не встиг його побачити. Виявилося, що той уже два тижні разом з дочкою Софією був у Боготі у справах. А от інші мешканці гасієнди* вже були йому знайомі. Син дона Ігнасіо – Начо — часто спілкувався з Педро. Періодично оглядав стайні з худобою. На перший погляд, Начо Дель Боске був доволі ввічливий та приємний хлопець. Інша донька, Хімена, приходила в одну зі стаєнь провідувати свого коня, на якому ніколи не їздила, а донья Міранда нагадувала Маркосу привида: іноді вона гуляла ранчо, щось роздивлялася, проте ніколи не віталася чи говорила з ними. Якісь слова від неї чув лише Педро. Напевно, жінка вважала робітників негідними її привітання. Для нього це було трохи дивно, адже вони добряче тут працювали. Навіть купа тимчасових працівників, які приїздили на ранчо раз чи два на тиждень, щоб підзаробити, теж докладали зусиль до процвітання ранчо. То невже так складно проявити мінімальну повагу, просто привітавшись? Напевно, Маркос чогось не розумів.

У кишені Маркоса коротко завібрував мобільний. Це відірвало його від роздумів. От дідько! Він згадав, що вчора так і не передзвонив до Валерії. Та діставши телефон, побачив, що це було повідомлення не від неї.

Хорхе

«Як у тебе справи? Все добре? Вале хвилюється, що ти не відповідаєш».

Маркос лише відписав: «Все ок», і відправив повідомлення Хорхе.

Потім швидко знайшов чат з Вале і став набирати повідомлення. Мігель, помітивши, що він відволікся на мобільний, не став тягти наступний мішок, а просто присів на вантажівці.

— Як ти думаєш: нам завтра щось перепаде? – на обличчі хлопця заграла посмішка

 — Ти про що? – не відриваючи погляд від мобільного, запитав він.

— Про свято.

Маркос геть забув, що ранчо зараз жило очікуванням прийому патронів з нагоди річниці шлюбу. Компанія, яка займалася організацією свята, тут господарювала від учора.

— Побачимо, — ухилився від відповіді Маркос.

Він ще раз перечитав повідомлення:

«Привіт! Вчора дуже втомився і забув до тебе перетелефонувати. У мене все добре. Живу у гарному будинку. В кімнаті є сусід, але ладнаємо», і натиснув відправити.

— Я чекаю якихось екзотичних наїдків, - усміхаючись, говорив Мігель. – Ті багатії все одно все не зжеруть.

Маркос засміявся, а Мігель продовжував:

— Або якесь бухло елітне! – очі хлопця загорілися. – Вони ж точно не п'ють шмурдяк. Там же ж витримка і супер-пупер бочки з якоїсь червоної деревини.

Маркос ще не встиг заховати телефон до кишені, як побачив сповіщення про повідомлення. Це була Валерія.

«Чому мене не дивує, що ти забув подзвонити через роботу?) Добре, що тебе приязно прийняли. Передзвони, коли вийде».

Маркос у відповідь відправив лише смайлик. Боковим зором він помітив, що з пустою тачкою повертається Панчо. Він швидко заховав у кишеню мобільний.