Розділ 1

Сонце було у зеніті, коли біля масивних дерев’яних воріт зупинився темно-червоний пікап. З машини вискочив чоловік. Перед тим, як зачинити дверцята, він вигукнув водієві «Дякую!», а машина різко рушила, залишивши по собі клуби пилу.

Чоловік роззирнувся, закинув свій масивний рюкзак на плече і рушив до воріт. Він був трохи вище середнього зросту, з міцними плечима та струнким станом. Його темне волосся мало вже невелику сивину, яку найлегше було помітити на скронях. Та молоде обличчя давало зрозуміти, що йому не так багато років – не більше тридцяти. Він наблизився до воріт і з усієї сили постукав у них. Потім зачекав хвилину і, коли до нього ніхто не вийшов, постукав знову.

— Агов! Тут є хтось?! – знову стукіт.

Врешті-решт ворота прочинилися і до нього визирнула голова чоловіка у ковбойському капелюсі. — Ти чого кричиш? – невдоволено сказав він.

— Пробачте, – промовив незнайомець. – Я хотів дізнатися, чи це ранчо Дель Боске?

— Так, це воно, — крізь зуби проговорив чоловік. – Що треба? – без церемоній провадив він.

Незнайомець трохи нервував.

— Я просто… точніше мені порадили дізнатися у вас про роботу… тобто, мені сказали, що ви якраз шукаєте працівників.

— Хто сказав? — Сеньйора Соледад Мартінес з мотелю. Чи вона…

— Так шукаємо, - перебив його чоловік у капелюсі. — Що вмієш робити?

— Багато чого. Точніше – знаюся багато в чому, та нічого так і не вивчив до пуття.

— Щось знаєш про коней чи корів?

— Не знаю. Я частіше працював різноробом.

— Різнороб, кажеш. Значить, добре прибирати вмієш? — незнайомець кивнув. – Зачекай тут. Зараз піду до нашого управляючого.

Ворота різко зачинилися. Через кілька хвилин очікування, перед незнайомцем знову прочинилися ворота. Йому відчинив той самий чоловік, який визирав до нього раніше. Тепер незнайомець побачив, що той був опецькуватим, з нерівними ногами та важкою ходою.

— Зараз відведу тебе до нашого управляючого. Поговориш з ним, — голос чоловіка у капелюсі тепер звучав більш доброзичливо. – Розказуй йому щиро, бо робота тут тяжка і не кожен витримує. Вони рушили на засипаній щебнем дорозі.

Чоловік у капелюсі йшов попереду, тому незнайомець з певним нахабством роздивлявся все навкруги. Та дорога, якою вони йшли, вела до полів та чималих господарських будівель, а от ліворуч можна було роздивитися великий триповерховий маєток із червоної цегли. Він був неначе оазис в оточенні пальм та фонтану. Все навколо будинку, та і він сам, неначе сяяли розкішшю.

 Незнайомець хотів ще щось роздивитися біля маєтку, та вони йшли дуже швидко, і будинок зникав з поля зору. Що ж, напевно, він його не востаннє роздивляється.

Після не такої довгої, проте неприємної прогулянки під палючим сонцем, вони нарешті дісталися до стайнь. Там стояло кілька чоловіків і щось жваво обговорювали.

— Сеньйоре! – крикнув чоловік у капелюсі.

На цей поклик обернувся молодик у бежевому костюмі. Він щось ще сказав іншим чоловікам і пішов у їхній бік. Наближаючись до них, він промовив:

— Я управляючий Педро Ескандон, — чоловік склав руки на грудях. Його темне хвилясте волосся було скуйовджене вітром, а тонке підборіддя дуже контрастувало з широким лобом.

— Маркос Агілар, — представився незнайомець.

— Маноло сказав, що ти шукаєш роботу, –  Маркос нарешті дізнався ім’я чоловіка у капелюсі, а в голосі Педро Ескандона так і відчувалася суворість.

— Так! Вона мені дуже потрібна, — із запалом промовив Маркос.

— Нам робітників завжди не вистачає, та робота не проста, — Педро вказав рукою ліворуч, — ось там стайні та хліви. Їх десять. Бачиш, які вони великі? І худоби багато. Працювати треба тяжко. Перш за все, чистити хліви, складати сіно, розвантажувати машини. Якщо тобі таке підходить… — він замовк.

— Мені все підходить, — випалив Маркос, — у мене зараз складні часи.

— Тоді чудово. О шостій ранку вже треба бути на ранчо. Маноло тебе познайомить з хлопцями, які їздять сюди з міста. Згрупуєтеся якось. Платимо за відпрацьований тиждень у п’ятницю. Розрахунок здійснюю я, – Педро вже повернувся, щоб піти.

— Сеньйоре Ескандон, пробачте, – промовив Маркос, – та Соледад Мартінес сказала, що ви іноді надаєте робітникам житло.

— Таке дійсно буває, — Педро знову повернувся до нього. — А тобі немає де жити?

— Я ж, казав: у мене складні часи.

Педро Ескандон оцінююче подивився на Маркоса. Останній, підмітивши сумнів в погляді, додав:

— Я готовий і в сараї спати. Мені неважливо.

 Педро зітхнув і промовив:

— Якщо житимеш тут, то платня буде менша. Сподіваюся, ти розумієш чому? – Маркос кивнув. – Та й треба буде певних правил дотримуватися. Жодної пиятики чи снування по ранчо. Розумієш? – Маркос знову кивнув. – Якщо будеш себе нахабно поводити чи, не дай Боже, красти, то ніхто з тобою церемонитися не буде. Поліція і до побачення, — останні слова він промовив особливо жорстко.

— Що ви сеньйор?! — розгублено вигукнув Маркос. – Я про таке і не думав.