Розділ 12

Карада

Ми з батьком повертаємося до Імперії. Напевно, я мала б радіти, адже так не хотіла вирушати в Дикі Землі! Я мріяла якнайшвидше повернутися додому, і ось моя мрія збувається. Але чому ж тоді мені так боляче?

Так, я страшенно переживала, коли ми відлітали з Імперії до Королівства, але то були зовсім інші відчуття: сум від розлуки з друзями, страх перед невідомістю, мандраж очікування. А зараз я відчуваю тугу. Тугу за моїм Диким, за його дотиками, за тим, як вібрує під моєю рукою його луска від задоволеного муркотіння. І що далі ми відлітаємо, то важче мені стає. Я вже майже не в змозі махати крилами від апатії, що нахлинула на мене. Усе частіше хочеться скласти крила і впасти камінцем донизу, просто щоб не відчувати цієї безвиході, яка повністю заволоділа мною.

Батько переймається за мене, але принаймні не лізе з розпитуваннями. Добре, що матуся з нами не полетіла. Я б уже лежала в першому-ліпшому лікувальному закладі в оточенні імперських лікарів.

На черговому привалі батько не витримує та підходить до мене. 

— Карадо, що з тобою відбувається? — дбайливо запитує він, і я бачу, що тато справді сильно хвилюється. 

Але я не знаю, що відповісти… 

— Напевно, я ще не повністю відновилася після линяння, тату. Дякую, що турбуєшся! — брешу батькові (це вже стає моєю звичкою), але що ще я можу сказати? Що мені викручує всі нутрощі через розлуку з моїм Диким? Тоді доведеться надто багато пояснювати й відповідати на запитання, на які я й сама не маю відповідей.

— Цілком можливо, — задумливо відказує батько. — Ми полетимо повільніше. 

— Але, тату, на тебе ж чекає Імператор Саттон! — нагадую я йому, знаючи з його ж розмов, що Імператор без серйозної причини до себе не викликає.

— Але ж ти не зможеш летіти швидше. Я бачу, як ти втомлюєшся, ти вже кілька разів ледь не знепритомніла!

У нашу розмову втручається Крамсі: 

— Ми вже на території Імперії. Летіть уперед, мій пане, а я догляну за Карадою.

Я бачу, що батькові не хочеться зі мною розлучатися, але, мабуть, іншого виходу немає. Зрештою він вирішує розділити наш невеликий загін: двоє швидкісних драконів охорони вирушають із ним, а Крамсі та ще двоє полетять зі мною.

— Зустрінемося в дядька Ріка, доню. Не перенапружуйся, до початку занять ще є час.

Батько відлітає, а я замикаюся в кімнаті заїжджого двору, де ми зупинилися, і даю волю сльозам. На щастя, Крамсі списує це на розлуку з батьком.

Раян 

Схоже, Кай не збрехав, і Карада справді вирушила до Академії! Що ближче ми підлітаємо, то спокійніше мені стає. Озноб минув та мене більше не нудить. Я лечу впевненіше й набагато швидше за інших, що викликає роздратування у моїх супровідників, які ледве встигають за мною!

«Раяне, будь другом, пригальмуй! Не всі тут молоді золоті дракони, як ти!» — шипить Кай у моїй голові. 

«Треба було про це думати, коли в наставники до мене набивався!» — зло відказую я. 

Не треба мені такого друга! 

«Припини, Раяне!» — уже гарчить Кай. 

«Що саме?»

«Хамити. Я вже казав, що тобі це не личить. Та й згідно з етикетом…»

«Хто б казав!» — перебиваю я його ментально.

«Що саме я роблю не за етикетом?» — Кай буквально скрипить зубами.

«Ви вже не вперше звертаєтеся до мене на «ти», що є грубим порушенням!»

Від подиву Кай різко пригальмовує прямо в польоті. Щоб не врізатися в наставника й не збити його своєю масою, я на повній швидкості роблю переворот через голову. Наше зіткнення не проходить непоміченим для молодих драконів супроводу, яких батько призначив мені в «друзі».

Кай опановує себе та після паузи відповідає: 

«Я твій наставник, у нас ментальний зв’язок. Думаю, ми досить близькі, щоб…»

«Не досить!» — різко обриваю свого новоявленого «близького».

Від згадки про наш ментальний зв’язок я лютую. Не потрібен він мені в моїй голові! Вистачає там брата та батька, з лишком. Мені потрібна лише Карада. А не цей…

Не маючи сил стримати напругу, я плюю вогнем убік, ледь не вціливши в Креда — одного з драконів супроводу. Некрилаті Боги! Ні політати спокійно, ні розрядитися! Треба звикати, що тепер поряд зі мною завжди будуть наглядачі та конвоїри. Зі злістю я знову випускаю струмінь полум’я та прискорююся, залишаючи супровід далеко позаду.

Я не знаю дороги, але відчуваю, куди летіти, щоб наблизити зустріч із моєю дрібною. Серед приставлених батьком охоронців немає жодного швидкісного дракона, тож я легко відриваюся. Вимогу Кая пригальмувати ігнорую, як і всі його погрози покарати мене.

Начхати. Що він мені зробить? Запре у підземеллі? Не звикати… Вбити не вб’є, а якщо й відлупцює кілька разів — я й раніше неодноразово отримував від попередніх наставників. Тож у своїх виховних поривах Каю нема чим мене здивувати.

Тому я наполегливо ігнорую його накази в голові, які, до речі, звучать все тихіше й тихіше. Лечу туди, куди несуть крила, бо точно знаю: десь там моя дрібна!