Розділ 12

Карада

Ми з батьком повертаємось до Імперії. Напевно, мені треба радіти, адже я так не хотіла вирушати в Дикі Землі! Я мріяла повернутися додому якнайшвидше, і зараз моя мрія збувається? Але чому ж тоді мені так боляче?

Так, я страшенно переживала коли ми відлетіли з Імперії до Королівства, але це були зовсім інші відчуття: смуток від розлучення з друзями, страх невідомості, мандраж очікування. А зараз я відчуваю тугу. Тугу за моїм Диким, за його дотиками, відчуттям, як вібрує від його муркотіння луска під моєю рукою. І що далі ми відлітаємо, то важче мені стає. Я вже практично не в змозі махати крилами від туги й апатії, що нахлинула на мене. Все частіше мені хочеться скласти крила і впасти, просто щоб не відчувати цю безвихідь, що повністю заволоділа мною.

Батько переживає, але хоч не чіпається з розпитуваннями. Добре, що матуся з нами не полетіла. Я б вже лежала в першому лікувальному закладі, що трапився по дорозі, в оточенні Імперських лікарів.

На черговому привалі батько не витримує та підходить до мене.

- Карада, що з тобою відбувається? - дбайливо запитує він і я знаю, що тато насправді сильно переживає. Але я не знаю, що відповісти.

- Напевно, я ще не повністю відновилася після линяння, тату. Дякую, що турбуєшся! - брешу батькові (це вже входить у мене у звичку), але що ще я можу сказати? Що мене викручує всі нутрощі через розлуку з моїм Диким? Тоді занадто багато доведеться пояснювати та відповідати на запитання, на які я не знаю відповіді.

- Цілком можливо, – задумливо відповідає батько. - Ми полетимо повільніше.

- Але батько, на тебе ж чекає Імператор Саттон! - нагадую я йому, за розмовами батька знаючи, що Імператор без серйозної причини не викликатиме до себе.

- Але ж ти не зможеш летіти швидше! Я ж бачу як ти швидко втомлюєшся і кілька разів мало не знепритомніла!

У нашу розмову втручається Крамсі:

- Ми вже на території Імперії, летіть уперед, а я догляну за Карадою.

Я бачу, що батькові не хочеться зі мною розлучатися, але, мабуть, іншого виходу немає. Та врешті решт він  вирішує розділити наш невеликий загін. Два швидкісних дракони охорони вирушають з ним, а Крамсі й ще двоє полетять зі мною.

- Зустрінемось у дядька Ріка, доню. Не перенапружуйся, до початку занять ще є час.

Батько відлітає, а я замикаюсь у кімнаті в придорожньому готелі, де ми зупинилися, і даю волю сльозам. Благо Крамсі це списує на розлучення з батьком.

Раян

Схоже, Кай не обдурив, і Карада справді вирушила до Академії! Що ближче ми підлітаємо, то спокійніше мені стає. Припинився озноб і мене перестало нудити. Я лечу впевненіше і набагато швидше, чим викликаю роздратування у моїх провожатих, які ледве встигають за мною!

"Раян, будь другом, пригальмуй, не всі тут молоді золоті дракони, як ти!" - шипить Кай.

"Треба було про це думати, коли в наставники до мене набивалися!" - зло відповідаю я. Не треба мені такого друга!

"Припини, Раяне!" - вже гарчить в моїй голові Кай.

"Що саме?"

"Хамити. Я вже казав, що тобі не йде. Та й згідно з етикетом..."

"Хто б говорив!"

"Що я роблю не з етикету?" - Кай скрипить зубами.

"Ви вже не вперше звертаєтеся до мене на "Ти", що є грубим порушенням!"

Від подиву Кай різко пригальмовує прямо в польоті та дивиться на мене, від несподіванки я на повній швидкості роблю переворот через голову, щоб не врізатися у свого наставника і не збити його більшою масою. Наше зіткнення не проходить непоміченим молодими драконами, що супроводжують нас, яких батько "призначив" мені в друзі.

Кай бере себе в лапи та після невеликої паузи відповідає на моє звинувачення:

"Я твій наставник, у нас ментальний зв'язок, я думаю, що ми досить близькі, щоб..."

"Не досить!" - різко обриваю свого новоявленого «досить близького»...

А при його згадці про наш ментальний зв'язок я і зовсім приходжу в сказ! Не потрібний він мені в моїй голові! Вистачає там брата та батька, з лишком. Мені потрібна лише Карада. А не цей...

Не маючи сили стримати напругу, що наростає, плюю вогнем убік, ледь не попадаючи у молодого дракона що супроводжує нас – Креда. Некрилаті Боги! Ні політати спокійно, ні розрядитись! Треба звикати, що тепер поряд зі мною завжди є наглядач та конвоїри! Зі злістю знову плюю полум'ям убік і прискорююсь, залишаючи всіх своїх провожатих далеко позаду.

Я не знаю дороги, але відчуваю, в який бік летіти, щоб наблизити зустріч із моєю дрібною. Серед приставлених до мене батьком немає жодного швидкісного дракона, і я відриваюся від своїх наглядачів. Вимогу Кая пригальмувати ігнорую, так само як і всі його погрози покарати мене.

Начхати, що він мені зробить? Запре у підземеллі? Не звикати... Вбити не вб'є, а якщо й докладе кілька разів, то я й раніше неодноразово отримував від попередніх наставників. Так що у своїх виховних поривах здивувати мене Каю нема чим.

Тому наполегливо ігнорую його накази в голові, які, до речі, звучать все тихіше і тихіше. Лечу туди, куди мене несуть крила, і я точно знаю, що десь там моя дрібна!