Розділ 11

Карада

Моє линяння нарешті закінчилося! Мені б зрадіти цьому, але настрою зовсім немає, бо вже кілька днів мій Дикий не приходить уночі.

А мені треба стільки всього йому розповісти! Батьки таки вирішили відправити мене на навчання до Академії Імперії. Тата терміново викликають до імператора Саттона, тож він особисто супроводжуватиме мене й передасть із рук у руки ректорові Ріку, своєму братові. Завтра ми вилітаємо, тож сьогодні — остання можливість зустрітися з моїм Диким та пояснити, чому мене не буде майже рік!

Вкотре прилітаю до нашого озера, але Дикого немає. Я бачу, що він тут не з’являвся: щоразу залишаю йому ласощі, але вони так і лежать недоторкані.

Я не знаходжу собі місця. Що з моїм Диким? У нього линяння, і він лежить десь у печері, не маючи змоги вилетіти й полювати? Дарма я не наполягла, щоб він показав мені свій дім! Зараз я б змастила його шкіру маззю та помуркотала йому, як він мені колись... Я вже всі околиці обстежила, але печери так і не знайшла.

Заспокоюю себе тим, що він дорослий, знав про линяння заздалегідь і підготувався, але водночас відганяю думки, що з ним могло статися щось лихе. Адже візити дикого дракона до дипломатичного кварталу — не найкраща ідея! Його могли помітити, вистежити та спіймати.

Усе це не дає мені спокою. До того ж ночами з підземелля палацу долинає тужливе виття. Але чомусь, крім мене, його ніхто не чує. 

Я постійно питаю в мами, чи чує вона ці страшні звуки. 

Оскільки всі симптоми мого линяння мали вже минути, матінка стривожилася та відвела мене до королівського лікаря. Але я ж чую це виття! Чую! Лікар стверджує, що це відлуння через залишки луски у вушному каналі, та призначив мені промивання.

Матінка заспокоїлася, бо я більше не скаржуся… Але страшне виття продовжую чути. Дедалі більше я впевнена, що це мій Дикий. Уважно переглядаю всі новини, але жодних повідомлень про спійманих драконів немає. 

Тоді хто ж так страшно виє в королівському підземеллі?

Завтра ми з батьком відлітаємо до Імперії. Я готова сама завити та приєднатися до того нещасного дракона, заточеного в підземеллі палацу.
 
Раян

Мені довелося змиритися та погодитися на навчання в Академії Імперії. Вибір, нібито наданий мені батьком, виглядає як знущання: військова школа — ще та «альтернатива». До того ж я змушений був дати слово, що не втечу дорогою. Перспектива бути доставленим до навчального закладу в клітці мене аж ніяк не спокушає.

Кілька днів, що залишилися до відльоту, я і далі вию ночами та відмовляюся їсти. Батька все ще немає вдома — останнім часом він взагалі рідко з’являється в столиці, але мені на це начхати. Маю свої проблеми. 

Ердан приходить кілька разів на день, але я відмовляюся розмовляти з ним після його зради. Інакше я не можу розцінити його поведінку.

Зрештою настає день відльоту. Ердан особисто випускає мене з підземелля — мабуть, хоче проконтролювати, щоб я не накоїв дурниць. Трохи привівши себе до ладу на вимогу короля (ха!), я виходжу з палацу, де мене знайомлять із «конвоїрами», які мають удавати в Академії моїх друзів.

Батько «постарався», підібравши мені в товариші молодих та сильних драконів. Супроводжувати мене до Імперії будуть: Фред із Роду Пісочних, Деян із Роду Сизих та брати-близнюки Роксі й Соко з Роду Рівнинних. 

Знайомство закінчується швидко. 

Я обертаюся та чую захоплені вигуки з усіх боків. Уперше я постав перед усіма у своїй новій лусці!

Я — Золотий Дракон. І хоч моя луска ще не зміцніла і не дзвенить так гучно, як у батька чи брата, але золоті переливи під сонячними променями сліплять оточення.
Іншим разом я був би щасливий і гордий, продемонстрував би всю свою міць і красу, але зараз я не в тому настрої. Тому лише киваю братові на прощання та шиплю Каю, доповідаючи про готовність. Кай також прощається з Ерданом та своєю дочкою, і ми летимо до Імперії.

Змирившись із неминучим, старанно махаю крилами та з кожним помахом віддаляюся від моєї «дрібної». Вити хочеться!

Чим далі ми відлітаємо від дому, тим тривожніше мені стає. А на третій день мене починає просто ламати. Кай дивно коситься на мене та, коли ми вкотре приземляємося відпочити, підходить і запитує в лоб: 

— У тебе в Королівстві залишилася Істинна?

Що? Яка, о Некрилаті Боги, Істинна? 

— Мої родові персні в тебе, — важко зітхаючи, кажу наставнику. — Яка Істинна? 

— Не ініційована…

— Та звідки… — і тут я замовкаю. 

Мене осяяло! Карада? Не може бути! Дрібна — моя Істинна? Маячня якась, я б відчув! Я ж не відчував до неї нічого, крім інтересу, прихильності, бажання дбати… і жахливого дискомфорту, коли її не було поруч… До мене поступово доходить.

— Я так розумію, що тебе щойно осяяло. То хто вона? 

Піддавшись якомусь дивному пориву, розповідаю наставникові все: від нашої першої зустрічі з дрібною на озері до моєї невдалої спроби порозумітися з нею.

Кай подекуди сміється до сліз, іноді називає мене малолітнім заклопотаним ідіотом, а іноді дивиться з тугою кудись у далечінь, думаючи про своє. 

— І що тепер робитимемо? — наставник уважно дивиться на мене. — Поки ваша істинність не закріплена, вам буде важко на відстані, але не смертельно.

— Може повернемося додому? — запитую з неприхованою надією.

— Ти думаєш, що заявишся до Каради, оголосиш, що ти принц і весь цей час водив її за ніс — і проблема зникне? 

— Я давно хотів їй усе розповісти, але… 

— Але? Що завадило? 

— Я боявся… 

— І правильно робив. Проте зараз ситуація ще більше ускладнилася… 

— Я сподівався, що коли повернуся додому на канікули, усе їй розповім! 

— Ага, і вона зрадіє та одразу простить тобі стільки місяців обману? Мало ж ти знаєш про жінок!

Я гарчу. Та я взагалі про них нічого не знаю! Моя мати померла, коли народжувала мене, і батько більше не одружувався. Моя сім’я — батько та брат. І всі мої вихователі були чоловіками.