Розділ 10

Раян

Батько таки замкнув мене в підземеллі! І не залишив вибору, наказавши вирушати до Академії Імперії. Сказав, що відправить мене туди в клітці, якщо я не полечу добровільно. Зараз він полетів на кілька днів, а я сиджу тут замкнений, як якийсь розбійник! Вкотре вже обертаюся та намагаюся рознести камеру, але вона розрахована на дорослого дракона й без особливих зусиль витримує всі мої спроби вирватися. Я тут уже не вперше.

Вдосталь побившись об стіни й вкотре обламавши зуби об ґрати, затихаю, регенеруючи. Знаю, що мої спроби безглузді, але не можу тут залишатися! Мені треба вибратися за будь-яку ціну! Я мушу зустрітися з Карадою та поговорити!

До всіх моїх неприємностей додається ще й линяння. Не хочу поки що світити облізлою шкірою, тим паче, що маю план: спробую переконати брата випустити мене хоча б на кілька годин. Мені треба порозумітися з Карадою!

Ердан щодня відвідує мене та навіть іноді приносить ласощі — сиру печінку, яку ми з ним однаково любимо. Перші дні ув’язнення я відмовлявся від їжі, але брат був наполегливим, тож зрештою я здався.

Що там за гамір? 

— О, король Ердан знову вирішив відвідати в’язня? — скалю зуби, намагаючись усміхнутися. 

— Раяне! — гарчить молодий король. Натренувався… 

— Що, мій дорогоцінний вінценосний братику? — не втрачаю нагоди підчепити старшого.

— За тиждень ти вирушаєш до Академії Імперії. Усе вже остаточно вирішено, і на прохання батька я підписав Указ! — говорить Ердан добре поставленим голосом, наче рубає.

— Ердане, відколи ти став ручною ящіркою нашого татуся? — дивлюся трохи примружившись, старанно дратуючи його. Не розумію, навіщо мені це, але не можу стриматися.

Брат тільки гарчить у відповідь. 

— Це не обговорюється! Хоча, — Ердан робить коротку паузу, а потім продовжує, — батько запропонував варіант. Проте я сподіваюся, що зачатки здорового глузду в тобі ще не повністю пригнічені твоєю тупою впертістю, — він демонстративно розглядає мене, ніби справді намагається там щось знайти.

— Дякую за довіру, любий брате! Досить ходити довкола, давай викладай! — шиплю у відповідь.

— Або Академія Імперії, або ти залишаєшся в королівстві, як і хотів… 

— А в чому каверза? — я чудово розумію, що все не так просто. 

— Військова школа. Ті ж три роки, але в казармі. Ти ж не повний ідіот, сподіваюся?

Скриплю зубами так, що, напевно, знову доведеться регенерувати. 

— Тобі татусь, мабуть, військовою школою ніколи не погрожував! — дивлюся на брата майже з ненавистю.

— Помиляєшся. Знаєш історію про мій епічний перший оборот? Саме того дня батько і збирався віддати мене до військової школи. На повний пансіон, до повноліття. 

— І як ти врятувався? 

— Діган допоміг. Напросився до мене в наставники. Щоправда, батько пообіцяв, що в разі непослуху я відразу вирушу до школи. Він при мені домовився з начальником цього «милого» закладу.

— Я не хочу туди… 

— І це правильно, Раяне! Не будь ідіотом, в Академії весело! 

— А ти знаєш, кого мені батько в наставники призначив? 

— Знаю, звісно.

— Ну, тоді про веселощі можна забути, сам розумієш. 

— Я не думаю, що все так сумно. До речі, як і зі мною свого часу, тато відправляє з тобою чотирьох друзів — можеш сам обрати кандидатів. 

— Та мені однаково, у мене немає нікого на прикметі. Можете і друзів мені призначити, якщо вже й так усе моє життя розпланували... 

— Раяне, тебе принаймні не зобов’язують одружуватися, як мене колись. 

— Так я і повірив, що батько і до цього руку не докладе! 

— Поки що такого розпорядження не було…

Замислююся ненадовго, а потім наважуюся та прошу брата — навіть, здається, трохи скімлю: 

— Ердане, по-братерськи тебе прошу: випусти мене на кілька годин. Я мушу з деким попрощатися. 

— Ну ось, а кажеш, що друзів немає! 

— Це не друг, — знову скриплю зубами. 

— Тепер зрозуміло твоє небажання привозити дружину з Імперії! — брат нахабно сміється, і мені хочеться йому врізати. Але я не самогубець: в Ердана інстинкти спрацьовують швидше за думку, тож бути мені розмазаним по стінці. 

— Заткнися, о мій коронований брате! — шиплю крізь зуби.

— Пробач, Раяне, але я не можу тебе випустити. 

— Я дам слово, що не втечу та повернуся ще до світанку. Випустиш? До ранку. Вранці я буду тут. Присягаюся! Брате! Мені дуже потрібно. Буду тобі винен! 

— Добре, — нарешті здається брат. — Ти дав слово, що повернешся. Не забудь. І, прошу тебе: тихо та обережно. Батько мене на порох зітре, якщо дізнається!

Мені треба зустрітися з Карадою, розповісти нарешті, хто я, та попросити мене дочекатися. Я приїду додому на канікули, і ми… А от що буде далі, я ще не вирішив. Але поговорити до мого відльоту нам треба обов’язково!