Розділ 8

Карада

На п'ятий день нашої розлуки з Диким у мене почалося линяння. Попри вітаміни, цей неприємний процес триватиме не менше ніж тиждень, отже, я не зможу полетіти до озера до свого учня! Мені так погано при линянні ще ніколи не було. Напевно, тому, що я нарешті в мене з'явиться доросла луска. Батьки постійно сперечаються, якого кольору вона буде. Батько думає, що я візьму забарвлення з його боку – як мінімум сподівається на червоний гребінь, який завжди присутній у драконів його роду – Роду Драконів Лісових Озер, а може ще в мене буде синя луска з металевим відблиском! А ось матінка впевнена, що я буду, як і вона: пісочного кольору і без гребеня.

Дякую матінці, я просто мрію стати бляклою степовою ящіркою, на яку жоден Дикий не подивиться! Навіть у своїй підлітковій зеленій лусці я виглядаю набагато привабливіше! Я нервуюсь ще через це, і мій стан постійно погіршується. Сьогодні ночуватиму в саду, батько сказав, що мені варто залишатися в драконовій іпостасі до закінчення линяння. За вечерею у мене зовсім не було апетиту, і Крамсі постарався, приготував мені гірську козу, сподіваючись, що мій дракон спокуситься запахами. А я не можу їсти, вона мені нагадує мого Дикого, якого тепер до кінця линяння не побачу!!

Виходжу в сад, обертаюсь, і укладаюсь у найдальшому кутку саду, під парканом із кованого металу. Він так приємно холодить запалену шкіру! Лежу і тихенько скиглю, тихо, щоб матуся не почула. Вона й так за мене переймається.

"Карада!" - Крізь дрімоту чую голос у своїй голові та миттєво прокидаюся. У мене ще ні з ким не було ментального зв'язку! Матусю я у свою голову не впускаю, а батько завжди зайнятий.

"Карада!" - Знову цей голос, від якого мурашки розбігаються по всьому тілу.

"Хто тут??" - дивлюсь у темряву, намагаючись розгледіти хоч що-небудь, але сьогоднішня ніч, як на зло, одна з найтемніших у році та жодної зірочки на небі не видно.

«Карада! Я поруч!" Бачу якусь тінь, принюхуюсь… «Мій Дикий??!!»

«Так, я поряд!»

«Дииикииий!!!» - кричу подумки й мало не зриваюся на гучний крик.

«Ти мене знайшов!! Як??»

«Шукав. Я поруч. Карада».

Дикий підходить впритул до ґрат забору і витягується поряд зі мною. Який він величезний!!

«Дииикиий! У мене линяння! Я не зможу прилетіти до тебе!»

«Карада, я поряд!» - Дикий каже короткими фразами, але мені й не треба довгих пояснень! Він тут, разом зі мною, і мені стає легше.

«Карада, спи. Я поруч". Притискаюся до нього, наскільки дозволяє паркан, Дикий починає муркотіти, і я засинаю, заколисана заспокійливими звуками.

Раян

Щоночі я потай вибираюсь з палацу і вирушаю в дипломатичний квартал, щоб провести ніч поряд з Карадою і відчуваю, що коли я притискаюся до неї й муркочу, їй стає легше. Та й мені, чесно кажучи, також. Поруч із нею мені набагато спокійніше. Ще і цей ментальний зв'язок, що відкрився у нас... Я прив'язуюсь до цієї дрібної все сильніше і розумію, що треба розповісти їй правду, але страшенно боюся, що вона образиться і не дозволить мені знаходитися поруч. Їй достатньо поскаржитися батькові й мій допуск в дипломатичний квартал буде анульований, а я не можу залишити її зараз без підтримки! Я ж відчуваю, що поряд зі мною їй справді стає легше!

А значить доведеться ще трохи потерпіти та відкласти самовикриття до закінчення її линяння. Ще трохи залишилось! Ось тільки як Карада сприйме моє зізнання? Знаючи її, готуюся до неприємностей. Але поки що жену від себе похмурі думки та щоночі вирушаю до її будинку.

Але сьогодні я знову натикаюся на Кая. Дивно, чи я не відчув його запаху, чи сильно розслабився, не зустрічаючи його на своєму шляху кілька днів?

- Принце, куди ви зібралися проти ночі?

- А я зобов'язаний перед вами звітувати? – не зупиняюся та йду далі.

- Поки що ні.

- Ну то приходьте, коли буде вже так!

Кай усміхається, але продовжує йти за мною.

Сьогодні я трохи затримався. Може тому натрапив на цього зануду? Мені треба його позбутися, я ж не вирушу до Каради разом з моїм майже наставником?

Різко зупиняюся, так що  Кай ледь не врізається в мене.

- Ви погано бачите у темряві? Це, мабуть, старість, — говорю з робленим співчуттям, сподіваючись, що у Кая пропаде бажання вести душевні бесіди.

- Я не тільки добре бачу у темряві, а й не погано "чую", - з шипінням повідомляє мені та продовжує, — куди ти спізнюєшся?

Некрилаті Боги, невже він мене справді "чує"?

- Уяви собі. І я вже не майже, а твій наставник. Сьогодні ми остаточно вирішили це з твоїм батьком.

- А мене не забули спитати? - ричу у відповідь. Я справді розлючений. Не потрібний мені наставник, тим більше зараз! Беру себе в руки й, повернувшись із часткового обороту в людську іпостась, продовжую, спокійно і дещо зневажливо: - я переговорю завтра з батьком, і якщо він підтвердить ваші слова, продовжимо цю «милу», майже душевну бесіду!

Розвертаюсь і швидким кроком віддаляюся якнайдалі від свого новоявленого наглядача. Здається, у мене побільшало проблем…