Розділ 8

Карада

На п’ятий день нашої розлуки з Диким у мене почалося линяння. Попри вітаміни, цей неприємний процес триватиме не менше ніж тиждень, отже, я не зможу полетіти до озера до свого учня! 

Мені ще ніколи не було так погано під час линяння. Напевно, тому, що в мене нарешті з’явиться доросла луска. Батьки постійно сперечаються, якого кольору вона буде. Батько думає, що я перейму забарвлення з його боку — як мінімум сподівається на червоний гребінь, який завжди є у драконів його роду, Роду Драконів Лісових Озер. А може, у мене ще й буде синя луска з металевим відблиском! А ось матінка впевнена, що я буду як і вона: пісочного кольору та без гребеня.

«Дякую», матінко! 

Я просто «мрію» стати бляклою степовою ящіркою, на яку жоден Дикий і не гляне!

Навіть у своїй підлітковій зеленій лусці я виглядаю набагато привабливіше. Через це я нервую ще дужче, і мій стан постійно погіршується. 

Сьогодні ночуватиму в саду. Батько сказав, що мені варто залишатися в драконовій іпостасі до закінчення линяння. 

За вечерею в мене зовсім не було апетиту, хоча Крамсі постарався — приготував мені гірську козу, сподіваючись, що мій дракон спокуситься запахами. А я не можу їсти: вона нагадує мені мого Дикого, якого я тепер не побачу до кінця линяння!

Виходжу в сад, обертаюся й укладаюся в найвіддаленішому кутку, під парканом із кованого металу. Він так приємно холодить запалену шкіру! Лежу й тихенько скімлю — тихо, щоб матуся не почула. Вона й так за мене переймаються.

«Карадо!» — крізь дрімоту чую голос у своїй голові та миттєво прокидаюся. У мене ще ні з ким не було ментального зв’язку! Матусю я у свою голову не впускаю, а батько завжди зайнятий.

«Карадо!» — знову цей голос, від якого мурашки розбігаються по всьому тілу.

«Хто тут?!» — дивлюся в темряву, намагаючись розгледіти хоч що-небудь, але сьогоднішня ніч, як на зло, одна з найтемніших у році, і жодної зірочки на небі не видно.

«Карадо! Я поруч!» — бачу якусь тінь, принюхуюся… 

«Мій Дикий!!!»

«Так, я поряд!»

«Дииикииий!!! — кричу подумки й мало не зриваюся на справжній голос. — Ти мене знайшов!! Як??»

«Шукав. Я поруч. Карадо».

Дикий підходить впритул до ґрат паркана і вкладається поряд зі мною. Який же він величезний!

«Дииикииий! У мене линяння! Я не зможу прилетіти до тебе!»

«Карадо, я поряд», — Дикий каже короткими фразами, але мені й не треба довгих пояснень! Він тут, разом зі мною, і мені стає легше.

«Карадо, спи. Я поруч!» 

Притискаюся до нього, наскільки дозволяє паркан. Дикий починає муркотіти, і я засинаю, заколисана заспокійливими звуками.

Раян

Щоночі я потай вибираюся з палацу та вирушаю в дипломатичний квартал, щоби провести час поряд із Карадою. 

Відчуваю: коли я притискаюся до неї й муркочу, їй стає легше. Та й мені, чесно кажучи, також. Поруч із нею я почуваюся набагато спокійніше. Ще й цей ментальний зв’язок, що відкрився між нами… 

Я прив’язуюся до цієї дрібної все сильніше та розумію, що треба розповісти їй правду. Але страшенно боюся, що вона образиться та більше не дозволить мені бути поруч. Їй достатньо поскаржитися батькові — і мій допуск у дипломатичний квартал анулюють, а я не можу залишити її зараз без підтримки! Я ж відчуваю, що зі мною їй справді легшає.

А отже, доведеться ще трохи потерпіти та відкласти самовикриття до закінчення її линяння. Залишилося зовсім трохи! Ось тільки як Карада сприйме моє зізнання? Знаючи її характер, готуюся до неприємностей. Але поки що жену від себе похмурі думки та щоночі вирушаю до її будинку.

Проте сьогодні я знову натикаюся на Кая. Дивно: чи то я не відчув його запаху, чи надто розслабився, не зустрічаючи його на своєму шляху кілька днів? 

— Принце, куди ви зібралися проти ночі? 

— А я зобов’язаний перед вами звітувати? — не зупиняюся та йду далі. 

— Поки що ні. 

— Ну то приходьте, коли буде «Вже так»! 

Кай усміхається, але продовжує йти за мною.

Сьогодні я трохи затримався. Може, саме тому натрапив на цього зануду? Мені треба його позбутися, я ж не піду до Каради разом із моїм «майже» наставником!

Різко зупиняюся, так що Кай ледь не врізається в мене. 

— Ви погано бачите в темряві? Це, мабуть, старість, — кажу з удаваним співчуттям, сподіваючись, що в Кая зникне бажання вести душевні бесіди. 

— Я не тільки добре бачу в темряві, а й непогано «чую», — з шипінням повідомляє він і веде далі: — Куди ти так поспішаєш?

Некрилаті Боги, невже він мене справді «чує»?! 

— Уяви собі. І я вже не «майже», а твій наставник. Сьогодні ми остаточно вирішили це з твоїм батьком. 

— А мене не забули запитати? — ричу у відповідь. 

Я справді лютую. Не потрібен мені наставник, тим паче зараз! Опановуючи себе, я повертаюся з часткового обороту в людську іпостась і продовжую спокійно та дещо зневажливо: