Розділ 7

Раян

Цілий день я не знаходжу собі місця. Ще й Кай мене наче переслідує: куди б я не пішов — скрізь на нього наштовхуюся! Хоч би швидше Ксі народила! Нехай він за онуками глядить і дасть мені нарешті спокій. Мене й так усе дратує, а тут ще й нав’язлива увага з боку батька королеви. Хамити не хочеться, але й розкланюватися по десять разів на день уже набридло.

Ближче до вечора не витримую розлуки з моєю дрібною та вирушаю до дипломатичного кварталу. Добре, що принцу королівства туди завжди відкритий доступ. Будинок, у якому живе Карада з батьками, я знайшов без особливих зусиль. Швидше за все — за запахом. Інакше не знаю, як пояснити те, що я не блукав кварталом, а вийшов одразу до потрібного місця.

Причаївшись у кущах за парканом із боку заднього двору, спостерігаю, як їхній лакей, готує козу на багатті. Він пояснює куховарці, що у пані Каради незабаром линяння, вона не має апетиту, тому ночуватиме тут, у саду, в подобі дракона, тож їжі їй знадобиться більше.

Почуте мене втішило. Навряд чи хтось захоче ночувати з нею в саду, а я зможу всю ніч бути поряд. Хапаюся за цю думку, як потопельник за соломинку, та повертаюся до палацу, плануючи прийти до будинку Каради, щойно стемніє.

У палаці знову натикаюся на Кая та вибухаю: 

— Ви мене переслідуєте?! Зайнялися б чимось корисним. Потренувалися б із Діганом або з дочкою сорочечки для малюків шили б! 

— Принце, не намагайтеся здаватися гіршим, ніж ви є насправді. Вам це не личить. 

— А вам хіба відомо, який я насправді?

— Дещо. Сподіваюся, незабаром ми познайомимося ближче. 

— Чи не мітите ви в мої наставники? — посміхаюся я так, що це більше схоже на вискал. — Ви б дізналися про долю попередніх кандидатів, перш ніж потикатися туди, куди вас ніхто не кликав! 

— Я дізнавався. Люблю розв’язувати складні проблеми! — знову посміхається він. 

— Я — не проблема! І до речі, один уже дорозв’язувався! — люто гарчу, наблизившись до Кая майже впритул і порушуючи всі правила етикету.

— Я в курсі. Совість не мучить? 

Б’є по болючому. Хоча я і не був винен у тому, що два роки тому стратили одного з моїх наставників, усе одно нутрощі неприємно стискаються. Він сам загуляв і залишив мене літати без нагляду, а я не впорався на сильному вітрі й розпоров крило об виступ вежі, поки мій «опікун» віддавався любовним втіхам із молодшою куховаркою. Батько тоді, як завжди, прийняв рішення миттєво — наставника стратили.

З того часу я роблю все, щоб вони самі відмовлялися від мене. Я не принц-спадкоємець, мене не треба постійно контролювати й спрямовувати! А почуватися винним, якщо батько ще когось стратить, я не хочу. Тому всі наставники й тікають на початковому етапі знайомства.

— Ні, не мучить! Він сам був винен! Не встежив як слід за молодшим принцом! — не вдаюся в деталі й продовжую нахабно посміхатися. Розумію: якщо Кай поскаржиться батькові на моє хамство, мені це не минеться просто так. Але чомусь я впевнений, що він цього не зробить. 

— Можливо, і сам… 

— Що ж, якщо ми досягли консенсусу, дозвольте мені відкланятися! — не чекаючи відповіді, розвертаюся та йду до своїх покоїв.

Взагалі-то я планував зайти на кухню і щось перекусити, але апетит зник. Про всяк випадок частково обертаюся, щоб принюхатися та запам’ятати запах Кая — наступного разу я вчасно обійду його в нескінченних палацових коридорах.

Ледве дочекавшись темряви, виходжу з палацу частково обернувшись і постійно принюхуючись. Знаходжу будинок Каради й заздалегідь повністю змінюю подобу. У її стані стрес протипоказаний: линяння і так саме по собі неприємне та спричиняє перепади настрою. Та якщо Карада дізнається, що я весь цей час водив її за ніс… Ні, почекаю із зізнаннями, поки вона не перелиняє!

Підходжу до паркану заднього двору й бачу мою дрібну. Вона лежить, притулившись до металевих ґрат, щоб хоч трохи охолодити запалену шкіру.

«Карадо!» — кличу її подумки. 

Імовірність, що вона мене почує — мізерна, але раптом? 

«Карадо!» — знову кличу свою дрібну.

«Хто тут?!» — Богине Гір, вона мене почула!

«Карадо, я поруч!» — я не знаю, що далі казати. Я не намагаюся зберегти інкогніто, навіть не замислююся про це, я просто настільки вражений ментальним зв’язком, що відкрився між нами, що аж мову відняло.

«Мій Дикий!!!»

Я «чую» її! По-справжньому «чую»!

«Так, я поряд, моя хороша!» 

«Ди-и-икий!!!» — моя дрібна злючка, схоже, щиро рада мене бачити. 

«Ти мене знайшов! Як?!»

«Шукав. Я поруч, Карадо».

Підходжу до паркану та витягуюся вздовж нього, намагаючись крізь ґрати притиснутися до дракониці. 

«Ди-и-икий! У мене линяння! Я не зможу прилетіти до тебе!» — скиглить моя дрібна.

Я знаю, наскільки це неприємно, але не уявляю, як полегшити її страждання. Хоча… згадую, як під час мого першого линяння брат знайшов мене в якійсь комірчині — переляканого та зарюмсаного. Він обійняв мене крилами та замуркотів. Я тоді швидко заспокоївся, і свербіж здавався вже не таким сильним. Брат пояснив мені, що нічого страшного зі мною не відбувається, і залишався поруч, поки все не скінчилося.