Розділ 5

Карада

Ну ось, я це зробила! Покарала свого Дикого, як і хотіла. Не буде йому сьогодні занять, і погладжувань ти від мене не дочекаєшся, зелений ящере!

Ой, до речі, ледь не забула згодувати йому вітаміни. Змушую проковтнути жменю пігулок і, звісно, доводиться торкнутися його морди, але не більше! Гладити цього хитрого самця я відмовляюся, хоча він усім своїм виглядом випрошує в мене ласку. Мій Дикий виглядає нещасним, і я бачу, що його пройняло аж до кісток. Тягну руку до його морди, але в останню мить зупиняю себе. Обійдеться!

Мені його шкода, звісно, але він нахабно скористався моїм незнанням нюансів його… ммм… фізіології! І тепер він — покараний. Повертаюся додому сама, не дозволивши йому навіть провести себе.

Мій Дикий покараний, ось тільки я разом із ним, схоже, теж.

Хіба я за ним сумую? Та з чого б це? Мені. Просто. Нудно. Саме так… Без жодної прив’язки до певних диких особистостей! Піду до бібліотеки, щоб бодай якось відволіктися.

Швидко перекушую кількома бутербродами й поспішаю вибігти з дому, поки батьків немає, але на порозі, як на зло, стикаюся з матінкою.

— Карадо! 

Ось тільки її мені зараз не вистачало! 

— Так, мамо? 

— Куди зібралася, доню? 

— До королівської бібліотеки. 

— Готуєшся до іспитів? Молодець! Але ми з твоїм батьком ще не ухвалили остаточного рішення. 

— Нічого, знання зайвими не бувають! — цитую я матінку, та вона лишається задоволеною.

Сподіваюся, їй не спаде на думку перевірити, що саме я збираюся читати в бібліотеці!

Раян

Повертаюся до палацу голодний і злий. Я, звісно, міг би полювати, але після сварки з Карадою настрій зник зовсім. А ось апетит я собі нагуляв! Вирушаю одразу на кухню, бо обід пропустив. Усе через цю дрібну злюку! Я дедалі більше заводжуся та не помічаю, як в одному з коридорів на когось наштовхуюся.

— Та пішов ти! — реагую досить різко, хоча зазвичай мені це не властиво. Я ніколи не був грубим із прислугою, але зараз я зовсім не в тому настрої, щоб розкланюватися, тому намагаюся просто відштовхнути несподівану перешкоду. Натомість сам відлітаю до стіни, боляче в неї врізаючись.

Миттєво реагую і, частково обернувшись, кидаюся на негідника, що не дотримується етикету! Торкнутися принца, та ще й так зухвало! Але у відповідь отримую кілька дуже болючих ударів під дих. Краєм свідомості відзначаю, що противник досвідчений — б'є професійно, не залишаючи слідів. Ричу, збираючись кинутися знову, але мене зупиняють і різко остуджують спокійні слова мого опонента:

— Ви завжди так поводитеся, коли зустрічаєтеся з кимось у коридорах палацу, принце?

Здається, я влип! Впізнаю голос Кая, батька Каради, та розумію: якщо він бодай мимохідь згадає про нашу сутичку своїй дочці чи моєму братові — мені не поздоровиться! Тому лише ціджу крізь зуби: 

— Вибачте. Я сьогодні не в гуморі.

— Тож треба відіграватися на першому зустрічному? Ви, напевно, не очікували, але іноді можна й у відповідь отримати. Всяке буває.

Ричу, бо його повчання мені зовсім не потрібні! А ще й тому, що стає соромно, але виправдовуватися я не збираюся… 

— Ще раз вибачте, — видавлюю із себе. — Сподіваюся, ця невеличка подія залишиться між нами?

— Якщо, мій хлопчику, ти маєш на увазі, чи збираюся я комусь скаржитися на твою поведінку, то можу заспокоїти: мені це не властиво. Зазвичай я сам розв’язую проблеми, що виникають, — Кай зухвало посміхається, натякаючи, мабуть, на те, що я ще не зміг повністю продихатися після нашого зіткнення. Ось же гад!

Киваю йому недбало, продовжуючи скреготати зубами від люті, та йду геть, намагаючись зберегти рівну поставу. Апетит в мене зник, тож прямую до своїх покоїв, де нарешті даю волю емоціям. На щастя, у мене обладнана кімната для тренувань. Вдосталь відгативши грушу та ігноруючи вимоги шлунка, виходжу в сад із наміром обернутися та трохи відновити сили, але раптом мене осяває думка…

Королівська бібліотека розташована на території палацу. Для звичайних відвідувачів є вхід із міста та визначені години відвідувань. Але для членів королівської родини доступ відкритий цілодобово, і я маю ключ від невеликих дверей, що ведуть прямо до сховища. Не можу сказати, що раніше часто ним користувався. У дитинстві ховався тут від набридливих наставників і з нудьги читав усе, що підвернеться під руку. Але зараз мені зовсім не до читання! Я хочу подивитися, які ще книги моя дрібна брала.

Проникаю до бібліотеки, скориставшись особистим ключем, прямую до читального залу, знаходжу картку Каради та уважно вивчаю досить значний список книг. Нещасна «Фізіологія самців» — одна з останніх. А ось решта… так… «Історія Диких Земель», «Звіт про археологічні розкопки на околицях столиці», «Основи викладання для наймолодших».

Посміхаюся. Моя дрібна дуже серйозно підійшла до питання мого «навчання»!

Та-ак, судячи з її картки, після нашого «заняття», що не відбулося, вона ввечері знову відвідала бібліотеку! І навіть забрала дві книги додому. «Фізіологія самок». Та що ж їй так далася та фізіологія! Ну, хоч не про самців забрала проти ночі вивчати — полегшено видихаю, але тут же скрегочу зубами (точно доведеться регенерувати сьогодні), читаючи назву другої книги: «Сучасна історія. Королівська родина. Принц Раян».