Глава 6

Саме цієї миті, Кріс надав йому ім’я. Вірус, такий величезний, важкий та потворний, все ж таки, виявився здатним проникати в будь-які щілини, просочуватися або протискатися вузькими каналами зв’язку, перетікати з рівня на рівень, аж поки не влаштувався в самому глухому та темному куті, на самісінькому дні системи. Тож Кріс нарік його … «Октопус».

Крісові таке ім’я сподобалось. Гучне, небезпечне. Саме те, що треба!

Тепер хлопець фактично контролював операційну систему Медійної Вежі. З базового рівня він мав доступ до будь-якої гілки або протоколу, міг переналаштувати або скасувати будь-який процес, міг навести неабиякого шурхоту, але…зайва увага йому була ні до чого.

Просто зараз йому були потрібні лише протоколи безпеки Вежі. Кріс відстукав по деці команду і щупальці вірусу миттєво простяглися до цифрових модулів та каталогів. Легко і непомітно хлопець увійшов до бази даних співробітників служби охорони «Чикаго Трибьюн». Створивши анкету нового охоронця, він завантажив в систему власні біометричні показники та здійснив команду на оформлення картки-перепустки. Десь в надрах типографських підвалів Вежі автоматичні станки роздрукували пакет документів з новенькою біометричною карткою, конвеєрна стрічка доставила пакет до кур’єрського відділу, а звідти відправили депешу на номерну поштову скриньку міської складської станції.

Кріс відслідкував переміщення пакета по монітору и ледь втримувався щоб не бігти до станції просто зараз. Глянувши на комунікатор, який показував на 11-ту годину ночі, хлопець уважно перевірив, чи нічого не забув, вдягся у форму охоронця Вежі (вартість якої входила в ті 200 баксів, що довелося заплатити Павуку), підхопив шолом та рушив до виходу. Біля самих дверей він здивовано усвідомив, що за весь цей час жодного разу не переглянув журнал дзвінків та вхідних повідомлень, вишукуючи там…ну, він і сам не знав що саме сподівався знайти, бо навряд чи його номер був комусь цікавий окрім Сема та Павука…але ж, до того самого моменту як на моніторі з’явився рядок з «клац-клац», Кріс перевіряв свій комунікатор регулярно, по декілька разів на годину. От і зараз, тільки подумавши про це, одразу й глянув.

Нічого. Нічого нового. Ніяких дзвінків або повідомлень від незнайомого номеру.

Кріс фиркнув та вкотре обізвав себе дурником, що сподівається на казно що. Потім струснув головою, відганяючи ці думки і рішуче вийшов за двері.

В ту мить, як хлопець вивів «Кобуто» на хайвей, в нічному небі загуркотів далекий грім. Кріс рефлекторно переглянув прогноз погоди на щитку шолома: наближалася гроза.

Коли він під’їхав до поштової станції, хмари на горизонті коротко спалахували, наче величезні ліхтарі, повітря ставало дедалі в’язким. Швидко знайшовши автоматичну поштову скриньку з потрібним номером, Кріс відчинив її кодом з комунікатору і знайшов всередині пакет документів, оформлених на Ріка Саймона, новенького охоронця Медійної Вежі, якого перевели в головний офіс Трибьюн з Нью-Йорку.

Дощ наздогнав його на Мічіган-авеню, вже біля самої Медійної Вежі. Крупні важкі краплі забарабанили по шолому та плечах, коли хлопець паркував «Кобуто» в темному вузькому провулку поза зоною охвату об’єктивів спостережних камер. Кріс дещо вагався, щодо того чи варто рушати «на діло» на своєму байку, але з рештою, вирішив, що «діло» може обернутися швидкою втечею і тоді «Кобуто» станеться в нагоді.

Цього разу він пішов не до парадного входу. Трохи далі розташовувався вхід для обслуговуючого персоналу Вежі, не такий помпезний як парадний, але так само об лаштований спостережними камерами та охоронними сканерами. Кріс пробіг під дощем та сунувся під кам’яний навіс з кутастим готичним рельєфом. Новенька картка-перепустка зпрацювала бездоганно, електронний замок мигнув зеленим вогником, і хлопець потрапив всередину. Охоронець-черговий лише глянув на монітор з даними та буденним жестом махнув Крісові проходити далі.

Тепер Кріс постійно знаходився в зоні охвату об’єктивами камер і слід було поводити себе не наражаючись на підозри. Плани будівлі він продивився наперед, і знав, що приміщення місцевої служби охорони знаходяться далі по коридору и направо. Намагаючись рухатися впевнено і природно, хлопець на ходу стягнув з себе шкіряну байкарську куртку, під якою був вдягнений в фірмовий кітель співробітника СБ з бейджиком. Його планом було закинути куртку та шолом до шафи (при «прийомі на роботу», йому виділили в розпорядження одну із вільних шаф, під номером 87), тихенько прослизнути крізь своїх «колег», та двинути по своїх справах.

- Агов, пацан, ти хто такий? – почув він раптом, коли вже майже злиняв з приміщень служби безпеки.

Легко озирнувшись, Кріс побачив, що до нього звертається один зі старших охоронців, з об’ємним пузом та подивом в маленьких очах. Охоронець невчасно виглянув з маленької кухні біля кімнати для відпочинку, і як раз тримав в руці велику чашку кави. На бейджі було прізвище: Райкер.

Несвоєчасна, але не критична зустріч.

- Вітаю! – широко посміхнувся Кріс, - я новенький! Рік Саймон!

І хлопець тицьнув в бейджик з ім’ям.

- Новенький? – з подивом перепитав Райкер, - малий, тобі, взагалі, скільки років?

- Двадцять один, - прикладаючи зусиль, щоб не тремтів голос, продовжив брехати Кріс. Його впевненість гасла з кожною секундою під пильним поглядом допитливого охоронця.

- Двадцять один?! – відверто не повірив той, - агов, Сол, йди но глянь!

- Що таке? – флегматично озвався голос з дежурки, і з’явився другий охоронець. Високий та худий.

Кріс відчув, як в нього потроху тремтять руки. Так звана «не критична» зустріч стрімко перетворювалася на катастрофічну.

- Оцей шмаркач заявляє, що йому двадцять один год! – посміхнувся пузатий Райкер, - і що він у нас тут новенький!

Сол ковзнув по імені на бейджику, приколотому до нагрудного карману кітеля Кріса, і щось понишпорив в своєму планшетному пристрої.

- Саймон, Річард, - почав читати Сол своїм флегматичним голосом дані з екрану планшету, - переведено з філіалу у Нью-Йорку, сьогодні заступає в першу зміну. Так, тут сказано, що йому двадцять один.