Виставка

Підготовка до першої виставки стала для Софії чимось більшим, ніж просто робота. Вона обрала цикл ілюстрацій, натхненних їхньою з Артемом історією — не буквально, а через образи: дві філіжанки кави на одному столику, стежка, що роздвоюється і знову сходиться, вікно потяга, за яким пропливають два різні міста.

Артем, попри завантаженість на роботі, виділяв кожну вільну хвилину, щоб допомогти — тягав рамки, вішав підсвітку, тримав драбину, поки Софія щось поправляла вгорі.

— Ти міг би просто найняти когось, — сміялася вона.

— Міг би. Але тоді я пропустив би нагоду першим побачити всі роботи, — відповідав він.

У день відкриття Софія нервувала, як ніколи. Вона стояла в кутку зали, спостерігаючи, як незнайомі люди розглядають її ілюстрації, чула уривки розмов, намагалась вгадати враження з виразів облич.

Артем підійшов і тихо взяв її за руку.

— Подивись, — сказав він, кивнувши на жінку середнього віку, яка стояла перед картиною з двома філіжанками кави й витирала непомітну сльозу.

— Це нагадало мені чоловіка, — почули вони, як жінка каже своїй подрузі. — Ми теж так починали. З випадкової кав'ярні.

Софія відчула, як до горла підступає клубок. Її роботи, народжені з особистого, найінтимнішого досвіду, знайшли відгук у чужому серці. Це було те відчуття, заради якого варто було ризикувати — і з переїздом, і з мистецтвом, і з коханням.

Того вечора, коли гості розійшлися, а зала спорожніла, Артем і Софія залишилися вдвох серед розвішаних ілюстрацій.

— Я пишаюся тобою, — сказав він просто.

— Я б нічого цього не зробила, якби ти не наполіг тоді на балконі, що ми маємо їхати разом, — відповіла вона.

— Ми обоє наполягли, — виправив він. — Це і є найкраща частина.