ГЛАВА 4. АПОКАЛІПСИС ІУДИ
Знання — настільки дорогоцінна річ, що її не ганебно добувати з будь-якого джерела.
Абу ль-Фарадж аль-Ісфагані
Таксі зупинилось перед шлагбаумом, який перегороджував в’їзд на подвір’я обнесеної високим парканом двадцятиповерхівки.
Поки Нонна розраховувалась із ним, я також спробував прочитати написане на вивісці. Науково-дослідний інститут «Александрія» – назва занадто нейтральна, щоб зрозуміти чим займається подібна контора (здійснює досліди на людях, проводить соціальні дослідження або ще щось?).
У КПП за броньованим склом сиділа жінка середнього віку у військовому камуфляжі без знаків розрізнення. Зброї при ній видно не було, але я одразу ж згадав броньовик кольору хакі з важким кулеметом на турелі, який ми побачили у двох кварталах звідси.
Якщо почуте і здивувало жінку, то вона не подала виду, а негайно доповіла щось по внутрішньому зв’язку.
Ми пройшли через турнікет і рамку металошукача, пересікли подвір’я і опинились біля входу у будинок. Автоматична камера відеоспостереження націлилась на нас і за мить двері відчинилися. Усередині нас зустріла ще одна жінка у військовій формі – кремезна руда амазонка. Вона мовчки провела нас до ліфта, а коли ми зайшли в нього, то опустила за нами металеву решітку та закрила на ключ важкі двері ліфта.
Ліфт зупинився і двері нам відчинив серйозний хлопчина років чотирнадцяти у білій сорочці з краваткою-метеликом.
Він провів нас по товстому червоному килиму, повз діжок із пальмами та репродукцій (чи оригіналів?) картин нідерландських майстрів до сходів, які по пологій дузі підіймались вгору. Перед ними юнак зупинився та зробив жест, запрошуючи нас підійматись вгору.
Увійшовши до апартаментів господаря я зрозумів, що знову виявився заручником своїх стереотипів. Я очікував побачити кімнату, де стелажі височіють до самої стелі, і доктор Багратіон, – ексцентричний сивочолий дідусь, – злізе з пересувної дробини та шкутильгатиме нам назустріч, жаліючись на хвору спину.
У пентхаусі, звідки відкривався дивовижний панорамний вид на ранкові Черкаси, не було жодної книги. Приміщення було заставлене статуетками, торшерами, вазами з гілками орхідей, і на мій смак (хоча не будучи дизайнером впевнено заявити це я не міг), було навіть трохи перевантажене елементами декору, однак тут не було ані книжних полок, ані книжних шаф. На трьох столиках, що були тут в наявності не лежало не те що книжок, а навіть журналів чи газет.
Побачивши нас, з кушетки підвелась білявка років тридцяти у напівпрозорому пеньюарі – оскільки це була єдина присутня окрім нас людина, то я зрозумів, що це і є доктор Багратіон.
У повітрі повисла тиша. Я дуже хотів їсти, і від кави б теж не відмовився, тому сподівався, що Нойнтоттер не буде вередувати.