ГЛАВА 3. ВІЗИТКА ВЕРХОВНОГО ВАМПІРА

ГЛАВА 3. ВІЗИТКА ВЕРХОВНОГО ВАМПІРА

Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

Григорій Сковорода

Я вже майже час стояв у черзі за квитком на київський потяг. Людей у черзі було небагато, але рухалась вона вкрай повільно. Біля каси висіло оголошення про те, що у зв’язку з проведенням контртерористичної операції у місті квитки продаються лише державним службовцям та деяким іншим посадовим особам, перелік яких наводився (працівники прокуратури, на щастя, у ньому також значилися). Тим не менш, у черзі було багато тих, хто намагався вмовлянням, погрозами чи навіть підкупом обійти цю заборону.

Постоявши у черзі я встиг почути багато цікавого. У Тернівці, наприклад, відбулась сутичка між поліцейськими та біженцями з Курдистану, біля мерії жорстоко розігнали несанкціонований мітинг страйкуючих працівників заводу, затримавши біля тридцяти протестуючих, а на Слободках провели операцію з ліквідації якогось наркопритону.

Говорили і про мене. Більш того, мою фотографію навіть демонстрували на величезному екрані в залі очікування, повідомляючи, що я є небезпечним терористом і обіцяючи винагороду у сто тисяч карбованців за інформацію щодо мого місцезнаходження. Я при цьому залишався спокійним – злочинець, якого показували був зовсім не схожий, на теперішнього мене. Просто людина такого самого віку, раси та статі як і я.

На доповнення до офіційної інформації я дізнався від людей у черзі, що від знайомого свого родича, який брав участь у спецоперації з мого затримання, їм стало відомо, що я є андроїдом, що я є мутантом, що я маю зріст понад два метри, і що я нижче середнього, що я можу відрощувати відстрілені кінцівки, і що я є переносником якогось небезпечного штаму сказу, що мені років дванадцять, і що мені за п’ятдесят, і я просто молодо виглядаю на фотографії…

Коли черга дійшла до мене, то касирка довго радилися зі своєю колегою чи може стажер прокуратури вважатися її працівником, і навіть хотіла з моїм посвідченням піти до начальника вокзалу (від чого мене кинуло у холодний піт), однак співробітник Міністерства фінансів, який стояв у черзі позаду мене, обурився тяганиною, яку вони створювали, і мені нарешті був проданий квиток на найближчий потяг до Києва у вагоні першого класу.

Після цього я комплексно пообідав у місцевій їдальні, купив собі невелику дорожню сумку, яку можна було носити через плече, запас їжі на добу (буханку хліба, пару якихось консервів, пляшку мінеральної води та дубове печиво – ковбаса та шоколад, вірогідно, були у цьому світі дефіцитними товарами), а також декілька місцевих газет і журналів, та деякі речі першої необхідності (зубні пасту та щітку, мило, спідню білизну, носки та складний ніж). Трохи привівши себе в порядок у туалеті, я позбавився від напруги людини, яка кудись постійно поспішає та боїться зробити щось не так. Я навіть розщедрився дати жменю дрібних монет циганці, яка терлась біля мене, відмітивши про себе, що деякі речі залишаються незмінними мабуть у будь-якому світі.

Після того, як я вийшов на перон, напруга повернулась до мене від великої кількості людей зі зброєю. Вздовж потягу курсували декілька поліцейських патрулів з собаками, через кожні декілька вагонів стояла воєнізована охорона потягу з автоматами, навіть у провідників, які перевіряли квитки пасажирів, на поясі висіли кобури з чи то бойовими, чи то травматичними пістолетами – перевіряти у мене бажання не було. Також по перону прогулювався боєць якогось спецпідрозділу з абревіатурою «РАНБ» на спині, який був екіпірований у бронежилет явно більш високого класу ніж інші, важкий шолом, наколінники, налокітники та інші невідомі мені прибамбаси, та був озброєним карабіном системи булл-пап, схожим на укорочений варіант «Акули» з Counter-Strike.

І, щоб зовсім морально подавити мене, над залізничним вокзалом з’явився та описав декілька кіл навколо хижий силует безпілотника, нагадуючи, що Великий Брат стежить за кожним моїм рухом…

• Квиток та документ, що посвідчує особу… – вивів мене зі ступору провідник.
• Вибачте, задивився на безпілотник. – сказав, протягуючи йому квиток на посвідчення.
• А, він тут вже другий раз літає. – залізничнику явно хотілось потеревенити, оскільки окрім мене людей на посадку у цей вагон поки що не було. – Взагалі-то вони нібито у нас заборонені. Мабуть, той терорист чимось дуже насолив Технократичній Конфедерації. Кажуть, що він генномодифікований солдат Ліги.
• Так, мені поталанило, що я як раз мушу їхати з міста. – кивнув я. – Сподіваюсь, що вони все-таки його спіймають. Заради цього і пару законів порушити не гріх.
• Та хто ж його ловити буде? Вб’ють та й годі. – провідник вже перевірив мій квиток, і тепер роздивлявся пляму крові на моєму посвідчені.
• Це в мене вранці носом кров йшла. – поспішив пояснити я. – Звичайно зі мною такого не трапляється, але це щось тиск саканув.
• Зрозуміло. – залізничник гидливо скривився та повернув мені надірваний квиток та посвідчення. – Зброя, наркотики, інші заборонені предмети є?

А це вже дуже неприємне запитання. По-перше, я не знаю, які саме предмети є забороненими. Може вивіз більше однієї консерви у цій державі є злочином. А по-друге, і найголовніше, зброя у мене була (пістолет детектива, підібраний мною в офісі та револьвер, відібраний у сектанта Кречета). А ось дозволу на її носіння я не мав – Мельхіор про це не подбав, чи не захотів подбати, а я за тих обставин, які на мене навалились про це якось забув, тим паче, що сподівався, що при посадці на потяг це ніхто контролювати не буде.

• Швидше відповідай щось заспокійливе! – раптово подала голос моя Совість, про яку я вже забув.