ГЛАВА 2. БАР «ПАРАЦЕЛЬС», КІТ МЮРКВІД, БУТТАДЕЙ ТА ІНШІ ЦІКАВИНКИ

ГЛАВА 2. БАР «ПАРАЦЕЛЬС», КІТ МЮРКВІД, БУТТАДЕЙ ТА ІНШІ ЦІКАВИНКИ

А може бути, весь навколишній світ – лише потьомкінське село в очікуванні ревізії якогось деміурга?

Станіслав Єжи Лєц

У будівлі, у якій зараз знаходиться бар із чудернацькою назвою «Парацельс» була своя довга і не дуже весела історія.

Спершу тут знаходився шинок, який тримав єврей-масон. Як цей заклад називався тоді зараз в місті ніхто і не пам’ятає, а архіви, зазвичай, такі дані не зберігають. Багато років поспіль шинок процвітав, і, здавалось, що він успішно переживе і Жовтневий переворот 1917-го, але мабуть її господар щось не поділив із вільними каменярами на черговому шабаші. Так чи інакше, але одного ранку у його двері постукали двоє похмурих неголених чекиста в чорних шкіряних плащах. Шинкар не став чекати суду над собою та оголошення своїх дітей «синами ворога народу». Замість цього він взяв свій наган, і, попередньо розстрілявши упритул свою родину, застрілився.

Радянська влада швидко обладнала будівлю під свої потреби. Містичний інтер’єр шинку погано в’язався із атеїстичним курсом тогочасних керманичів, через це усі антикварні меблі роз’їхались по домівкам місцевих вождів пролетаріату; барельєфи у залі, які зображували дантівське Пекло були заштукатурені і грубо побілені; фрески з чорною месою заклеєні куди більш доречними тут знеціненими банкнотами Директорії; двері з мореного дубу з бронзовими левовими головами зафарбували товстим шаром синьої фарби (причому і голови також).

Цей заклад громадського харчування відразу здобув дурну славу. У ньому постійно траплялись нещасні випадки: то прибиральниця впаде з драбини і зламає шию, то повар відрубає собі пів-долоні тесаком, то на касира впаде важка кована люстра і зламає ключицю. В цій їдальні постійно відбувались бійки, які закінчувались розбиванням об голови один одного гранених пивних кухолів, поножовщиною та іншим ламанням меблі…

Після того, як економіка держави знову перейшла на капіталістичні рейки, останній вогонь пияцтва, який ще жеврів у стінах колишньої корчми, почав згасати – приватний власник був зацікавлений у доході від закладу, а не просто у функціонуванні заради функціонування. Їдальня переходила з рук у руки, і з кожним наступним разом ще менший і менший час затримувалась у власності одного комерсанта. Один з власників хотів розібрати її на будівельні матеріали, але через низку нещасних випадків, які трапились протягом двох діб, залишив цю ідею. В решті-решт колишній шинок опинився на балансі одного багатія який був надто забобонним, щоб намагатися вести бізнес у цьому місці, однак надто жадібним, щоб відмовитися від вигідної купівлі нерухомості у центрі міста.

Відсутність інтересу до неї опинилася для корчми ще гіршою – вона заросла павутинням, припала пилом, стріха її почала протікати. Так би і скінчився б потрохи вік цієї будівлі, якби одного разу до її власника не прийшов кремезний чолов’яга, який назвався Михайлом та виказав бажання взяти її в оренду. На відверте зізнання багатія про дурну славу цього закладу, незнайомець запевнив, що це його не лякає.

Михайло (більшість знала його під іменем Мельхіор) зробив косметичний ремонт приміщення та відкрив там бар, який він назвав «Парацельс» (на запитання господаря, хто такий або що таке «Парацельс» той відповів, що це нібито давньогрецький поет). Жодної вивіски, в принципі, на ньому не було, і взагалі звичайна людина шукати його б ніколи не стала б, а якби навіть знайшла, то почухала б потилицю та вигадала б тисячу причин до нього не заходити (згадала, що вона щось забула вдома, в неї б трапилось запаморочення або інше різке погіршення здоров’я, або ноги  самі просто понесли її повз дверей цього закладу). Тим не менш, бар «Парацельс» приносив стабільний і легальний дохід своєму орендареві, хоча і не міг похизуватись якимось особливим асортиментом страв чи напоїв.

Справа в тому, що він був розрахований на відпочинок у ньому істот, яких можна вважати людьми лише в неповній мірі. Тут вони могли почувати себе у безпеці від ворожого людського світу та один від одного. Бар одразу ж став популярним місцем для проведення мирних переговорів між ворогуючими сторонами, оскільки ступаючи через поріг кожен повинен зобов’язатися утримуватись від насильства. Невідомо було чи брав Мельхіор для забезпечення цього порядку Сили у самої будівлі, чи то були його власні надзвичайні здібності, однак нечасто хтось міг наважитись порушити цю заборону, а якщо і наважувався, то одразу ж шкодував про це.

У барі «Парацельс» не було апартаментів для того щоб залишатись в них на ночівлю – Мельхіор не хотів перетворювати його виключно на прихисток для втікачів, хоча деякі його відвідувачі бувало і мешкали у ньому по декілька тижнів. Тут також не було багато персоналу: окрім самого Мельхіора, який виконував функції бармена, тут були лише безіменний швейцар, який перевіряв наявність у відвідувачів особливих здібностей та контролював, щоб той, хто заходив у приміщення присягався не застосовувати силу у стінах закладу (балакали, що нібито цей швейцар умів поглядом робити дірки у чому завгодно, проте достеменних підтверджень цьому не було), а також офіціантка Саша, спеціальні здібності якої були невідомі.

*  *  *

Двері мені відчиняє середнього віку чоловік у затасканому непрезентабельному светрі та з величезним рудим котищем на руках.

• За мною женуться… – почав я, вказуючи рукою позаду себе.