ГЛАВА 1. ЗЛАМАНІ КРИЛА

ГЛАВА 1. ЗЛАМАНІ КРИЛА

Починай кожен день з того, що говори собі: «Сьогодні я зустрінуся з протидією, невдячністю, зухвалістю, зрадою, злобою і себелюбністю – і всі вони будуть викликані невіглаством кривдників, їх невмінням відрізняти

добро від зла».

(Марк Аврелій)

Біль тисячею гарячих ножів угвинтилася у моє тіло. Але я чомусь їй навіть радію. Коли у тебе щось звіряче болить, весь світ для тебе стискається до розмірів твоєї пошкодженої частини тіла. Зараз у мене боліло все, і я відчував себе центром Всесвіту. Ні, радів я не через це. Та й мазохістом я не був. Просто, коли у тебе щось звіряче болить, весь світ для тебе стискається до розмірів твоєї пошкодженої частини тіла, і в тебе не залишається в голові місця для зайвих думок. І непотрібних питань. На кшталт: «А хто я такий?». Саме «А хто я такий?», бо задавати собі питання «Як мене звати?» я не збираюся. По-перше, це некоректно. По-друге, від подібних питань віє шизофренією, а божевільним я не був. І, по-третє, мені в принципі абсолютно все одно, як мене звуть.

Не цікаво мені і де я перебуваю.

Крім того, я чомусь впевнений, що той факт, що я нічого не пам'ятаю, є велике благо.

– Все ти пам'ятаєш. – лунає у мене над вухом голос.

Це говорить мені моя Совість. Даремно я в дитинстві думав, що її у мене немає. А ось і є. Вона просто спала весь цей час. І зараз явно хотіла надолужити згаяне за всі ці роки. Фігушки.

– І не сподівайся позбавитися мене. – продовжує Совість. – Все ти пам'ятаєш, тільки робиш вигляд, що не пам'ятаєш.

Та не пам'ятаю я ніхріна.

Совість продовжує щось бубоніти, і я втоптую її в глибини своєї свідомості, залишаючись наодинці зі своїм болем.

До болю приєднуються нові відчуття. Зокрема, я виявляю, що судячи з усього лежу в калюжі. На щастя (хоча  чи на щастя?) горілиць, і на обличчя мені противно мрячить дощ. В розпачі я намагаюся знову померти, але це у мене не виходить...

Довго чи недовго я так лежав, ніхто не знає. Нарешті мені в голову приходить революційна ідея спробувати підвестися. Як тільки я це намагаюся зробити на мене навалюється довгоочікуване забуття.

*  *  *

В обличчя мені б'є потік сліпучого світла, який проникає навіть крізь замружені повіки. Ні, це не розкриті Врата Райські, просто хтось світить мені в пику прожектором. Наді мною метушяться якісь дивовижні розмиті тіні. Їх теж було видно навіть із закритими очима. У мене немає не найменшого бажання з'ясовувати кому вони належать. Напевно, людям.

– ...як бульдозером переїхало... капець... – долітають до мене уривки їхньої розмови.

– ...на ньому годинник золотий – видно хлопчина із заможних, принаймні точно не зі страйкуючих... «швидку» викликати... і копів теж...

До мене із запізненням доходить, що мова йде про мене. Ідіоти. Що вони смикаються? Не дають спокійно померти.

– Ти не помреш, – це вже говорить мені моя Совість, – бач чого захотів! Ти ще не заслужив права на смерть.

Та йди ти ...

– ...Приїжджайте скоріше... дуже поганий...

Навіщо мені «швидка»? Адже я не хочу жити. Не знаю чому, але підстави у мене мають бути вагомі.

*  *  *

Я лежу на операційному столі. Мені в обличчя б'є світло ламп. Це знову ж видно навіть із закритими очима. Наді мною нависає смутна тінь, і чийсь голос у мільйоні кілометрів від мене бурмоче незрозумілі слова своєю власною хірургівською мовою. Так, мабуть, відчувала себе перша у світі людина, коли її створювали в майстерні у Бога.

Люди навколо впевнені, що я їх не чую. Вони вважають, що якщо людина без свідомості, то вона не може почути те, про що вони говорять. При цьому вони не дивуються, коли людина без свідомості починає розмовляти під наркозом.

– ...Зажим! – гримає наді мною чийсь владний голос. – ...Добре ...хоча що тут доброго... скільки крові... джгут тугіше...

Це ще нічого. Набагато цікавіше фрази типу: «Там один осколок під лопатку пішов. Будемо діставати чи пес з ним?». Після таких слів гостро починаєш відчувати себе річчю, а саме конструктором «лего» в руках трирічної дитини.

Хитун-Бовтун на стіні сидів

Хитун-Бовтун на землю злетів

Уся королівська кіннота, уся королівська рать

Не може Хитуна-Бовтуна докупи зібрать!

*  *  *

Молодший детектив Миколаївської окружної прокуратури у справах державної важливості Андрій Хорошилов рішуче ступив до кімнати, очікуючи найгіршого і вважаючи себе готовим до всього, але ледь він закрив за собою двері, як його захлеснула хвиля безпросвітної безнадійності, що повисла в повітрі і стала майже відчутною на дотик.