Пролог

ПРИРЕЧЕНИЙ ЖИТИ.

УНР 2.0 

Книга присвячується Тамарі.

Тільки післязавтра належить мені.

(Фрідріх Ніцше)

Я підіймався на пагорб, крокуючи  майже по коліно у високій зеленій траві. Літнє скандинавське сонечко гріло особливо приємно після сирої та холодної зимової України. По мірі того як я підіймався, відкривався все більш дивовижний вид на фіорд із чистою блакитною водою, проте вся моя увага була прикута до вершини пагорбу. Там, над одинокою сосною, нависала монструозна конструкція Біфроста. На відміну від Біфроста зі скандинавських міфів та легенд він був не веселкою, а фантасмагоричною тривимірною (чотиривимірною?) фігурою, схожою на циклопічну пляшку Клейна, кольори якої постійно мерехтіли, змінюючи у різних місцях свій спектр від яскраво-червоного до глибокого фіолетового. Повітря довкола Біфроста постійно тремтіло, і я був впевнений, що це не просто марево від високої температури, а наслідок викривлення самого простору-часу.

Птахів чи комах не було чутно, і ця гнітюча тиша тиснула на мене. А підійшовши ближче до вершини я почув низьке басовите гудіння, яке доносилось від Біфросту. Воно здалось мені схожим на звук, який лунає від вулика із сердитими бджолами чи від високовольтних ліній електропередачі. Обидві асоціації здались мені не дуже приємними, і, попри теплу погоду, по моїй шкірі пробігли мурашки.

Піднявшись ще вище, я відчув запах смоли, який йшов від нагрітої сонцем сосни, та запах свіжості, наче після дощу, який йшов від скрученої у баранячий ріг громадини Біфроста, яка височіла вже просто над головою. Також я нарешті побачив чоловіка, який сидів під деревом. По його мускулистому оголеному торсу та плечам повзло складне татуювання, яке додавало йому одночасно і краси і небезпечності, а золотий, як його волосся, меч та круглий щит, які лежали поруч у траві, давали зрозуміти, що перед тобою воїн, а не позер зі спортзалу. На обтягнутому шкіряними штанами стегні лежала дерев’яна миска, з якої вартовий Біфросту їв руками ягоди.

– Далі ані кроку, юначе. – промовив Геймдалль, не підводячи на мене своїх світлих очей. – Біфростом може пройти лише той, хто отримав запрошення від асів.

– Я також є богом, а тому окреме запрошення мені не потрібне. – зауважив я, сподіваючись, що у моєму голосі достатньо впевненості.

– Сила, яку ти випромінюєш, дійсно швидше схожа на Силу асів, аніж на Силу велетнів, чи інших наших ворогів. – вартовий Біфросту уважно глянув мені в очі. – Проте ти не один з нас, і мені байдуже бог ти, демон, троль чи ще якась потвора.

– А якщо я переможу тебе у чесному бою це дасть мені право пройти Біфростом? – запитав я.

– Ну, таких випадків досі не було. – посміхнувся Геймдалль. Я думав, що він зараз почне підводитись, але той сидів спокійний та розслаблений. – Відверто кажучи, я не пропоную усім бажаючим боєм довести своє право пройти Біфростом, а просто жену геть або вбиваю непроханих гостей. Проте, якщо ти дійсно зможеш перемогти мене ніщо не завадить тобі пройти – як-то кажуть лихо переможеним.

Після цих слів він простяг у мій бік обидві руки, і хвиля полум’я понеслась від них на мене.

Піддавшись якомусь інтуїтивному пориву, я склав долоні рук разом і клином виставив їх перед собою. Цей імпровізований щит розітнув потік полум’я надвоє, і попри те, що мене обдало несамовитим жаром, і на мить мені здалося, що стіна вогню палає від землі до неба, і від горизонту до горизонту, коли цей потік припинився, я із подивом зрозумів, що на мені не лишилось жодних опіків, навіть на кистях рук. Метрів на десять ліворуч та праворуч мене трава була випалена у попіл, проте позаду мене вона продовжувала зеленіти.

У цьому вимірі Сила повернулась до мене, і я, принаймні у деякій мірі, можу керувати нею.

– Я очікував чесного двобію. – тим не менш ображено промовив я.

– Я не обіцяв тобі чесного двобію. – резонно зауважив Геймдалль. – Єдине, що я тобі сказав, що якщо ти переможеш мене, то ніщо не завадить тобі пройти.

Після цих слів ас взяв декілька ягід зі своєї миски та жбурнув у мій бік. Я відскочив, нібито очікуючи, що вони вибухнуть, але замість цього вони почали стрімко набухати, збільшуючись у розмірі та видозмінюючись. За мить переді мною у траві були три безформні хімерні чудовиська, розміром трохи менше за людину: одне червоне з безліччю жовтих очей, розкиданих по всьому тілу і великими зеленими пазурами, одне грузне чорне з щупальцями, і ще одне синє, вкрите хітиновим панциром.

– А зброя? – запитав я у бога, повільно починаючи обходити потвор по колу.

– Її треба здобути у бою. – знизав плечима той.

У цю мить синій монстр випустив зі свого нутра п’ять довгих тонких ніжок, його панцир розкрився на чотири боки, і з-під нього висунулись чотири прозорих крильця, які дрібно затріпотіли поширюючи неприємний звук. І чудовисько, з несподіваною як для такого незглебка спритністю кинулось на мене. Але я виявився спритнішим.

Відступивши вбік, я пропустив його повз себе і залізними пальцями ухопився за одне з його надкрилець (подумки я здивувався наскільки воно є гострим з одного боку), і одним потужним ривком вирвав його з тіла колишньої ягоди. Потвора видала скреготливий металевий звук, і, крутнувшись дзиґою довкола своєї осі, спробувала зарубити мене своїми лопатями. Два інших монстра теж запізніло кинулись на мене. Проте я вже почав кружляти у танку смерті, і жоден з них не міг торкнутися мене. Я підрубив своєю імпровізованою зброєю тонкі ніжки синього чудовиська, випустив бридкі нутрощі чорному, розрубив надвоє червоного. Закінчив бій, повернувшись до першої потвори, яка ще намагалась підвестися, і, взявши відірване надкрильце обома руками, сильним ударом пришпилив її до землі. Після цього одним за одним монстри та моя «зброя» перетворились на порох.