Розділ 42. Вибір Ерланда

Надія та Ерланд ішли назад у тому самому порядку — вона перша, а він підстраховував ззаду. І добре, що він був насторожі. Надя була розсіяна. У голові крутилися слова страшної не-казки, яку розповіла Семюелла. Надія ніяк не могла зосередитися на дорозі. Ноги йшли самі собою. І виходило у них це не дуже вправно. Раз у раз замість твердої купини під підошвою кросівка раптом відчувався в'язкий бриж. Але міцні руки Ерланда одразу ж підхоплювали Надю й спрямовували у потрібний бік. Подумки він, напевно, багато не дуже лагідних слів на її адресу послав. Але вголос не пролунало жодного докору — і за це йому велика вдячність.

Коли більша частина болотистого шляху залишилася позаду — пейзаж несподівано змінився. Марево зверху стало густішим, опустилося нижче, повисло майже над самою головою, зате марево знизу, навпаки, трохи осіло. Яка відкрилася картина — боже милий! По обидва боки від стежки з купин — ціла галявина синіх болотяних троянд. Невимовно гарно. Аж серце завмерло. Ерланд нахилився і зірвав напіврозкритий бутон — саму лише голівку.

Коли вони вийшли з болота на тверду поверхню, Надя почувалася вичавленою як цитрина. Тяжко їй дався зворотний шлях. Вона привалилася до першого-ліпшого стовбура дерева, що був біля неї, щоб віддихатися.

Ерланд не квапив. Підійшов, став поруч. Бутон досі був у нього в руці.

— Цю троянду ти не зможеш зламати. У неї вже немає стебла, — посміхнувся він і акуратно прилаштував квітку Наді у волосся.

Ну от, і так дихати було важко, а тепер і взагалі розхотілося. Від цієї його нестерпної ніжності. Від того, що вперше звернувся до неї на ти.

Час зупинився — завмер. Нехай вони назавжди залишаться у цьому дивному місці. Удвох. Тільки він та вона. Огорнуті маревом. Нехай його пальці, що так невагомо перебирають пасма волосся, роблять це все життя. Нехай вона цілу вічність дивитиметься у його очі — закохані очі.

— Ти вийшла від Семюелли дуже сумна, — пальці, ледве торкаючись шкіри, ковзнули нижче — на щоку. Не можна! Не можна бути таким ніжним! Надя помре. — Що вона тобі сказала?

— Вона розповідала казку, — о, Надія ще може щось казати? — Здається, у Тай-Наїлі почалася повальна мода на казки.

— Про що була ця казка? — тепер вона відчула подушечки його пальців на шиї.

— Це було сумне, але повчальне оповідання. Про те, що ми можемо мимоволі заподіяти шкоду тому, кого любимо.

— Казки — це лише казки. Ми можемо самі вирішувати, як їх витлумачити.

Мурашки пробігли потилицею — його долоня перемістилася туди.

— І що ти вирішив?

Господи, вона теж звернулася до нього, до свого короля, до свого коханого, на «ти».

— Я вирішив вчинити так, як вчинив Король із твоєї-моєї казки. Він знав, що залишилося недовго, але не захотів втрачати жодної хвилини, яку міг провести з коханою. У нас теж мало часу. Щоб не сталося нещасть, я маю одружитися з іншою. Я виконаю обов'язок. Але поки що не хочу втрачати жодної хвилини.

Він повільно і обережно наблизився губами до її губ, торкнувся м'яко — ніби просив дозволу. Хіба могла вона опиратися? Вона задихнулася в почуттях. То був найніжніший поцілунок, повільний і тягучий. І вона божеволіла від того, що цей сильний могутній непробивний чоловік здатний на таку ніжність.

Він терпляче чекав її руху назустріч, але геть втратив контроль, коли вона почала відповідати йому. Здається, теж збожеволів. Вона відчула себе притисненою напруженим тілом до дерева. Його рухи стали рвучкими і ненаситними, він згоряв від спраги володіння, і Наді хотілося, як Королеві з її казки, віддати себе всю своєму королю. Нехай п'є, нехай бере, вона хоче розчинитися в ньому так само нестерпно, як і він цього хоче…

Але раптом у голові немов спалах блискавки «НЕ РОБИ ЦЬОГО!». Слова Семюелли, які вона написала в посланні, а потім промовила вголос. Може, саме цей момент вона і мала на увазі? Ну звісно! Як могла Надя так вчинити? Чому повелася так егоїстично? Хіба незрозуміло, що ніякої близькості в жодному разі не можна допускати, якщо вона бажає щастя коханому? Чим менше їх пов'язуватиме з Ерландом, тим легше йому буде забути Надю, тим більша ймовірність, що він зможе покохати іншу і прожити з нею довге щасливе життя.

Як же боляче! Як нестерпно боляче відштовхнути коханого. Але Надя мусить!

— Ні, Ерланде, ні, — вона вперла долоні йому в груди. — Ні, відпусти.

Він перестав дихати, її король. Напружився ще більше. Йому знадобилося кілька секунд, щоб прийти до тями і усвідомити її слова. Йому вистачило шляхетності та сили волі, щоб відсахнутися. Він глянув на неї так, що вона мало не померла під його поглядом.

— Ти впевнена, моє кохання? — гнів, розпач, невтамоване бажання і все одно ніжність.

— Упевнена, — напевно, отруту випити було б легше, ніж сказати це слово.

Ерланд відійшов ще на крок. Натягнутий як струна.

— Я сподіватимуся, що ти передумаєш, моя Надіє, — розвернувся і пішов відв'язувати скакуна, перетворюючись на ходу в грізну кам'яну брилу.

Ні, Надя не передумає. У неї вистачить рішучості боротися зі своїми та його емоціями, заради його щастя. Сьогодні ж вранці вона піде до дядечка Фредеріка вимагати, щоб до Тай-Наїля терміново доставили його наречену.