Розділ 32. Талант коміка

Надя довго не могла заснути — її мучили тривожні думки. От втягнула віддану Лізі в авантюру, і тепер та через неї наразиться на небезпеку. З одного боку, Надія впевнена була, що всі ці страшилки про згубне місце сильно перебільшені — адже катається туди Ерланд мало не щовечора — і нічого. Але з іншого боку, диму без вогню не буває і якщо ходять чутки, що подорож до віщунки пов'язана з неприємностями, то щось із нею самою і місциною, де вона мешкає, не так.

Заспокоїлася Надя лише тим, що дала собі обіцянку: якщо дорогою до провісниці відчує хоч найменші ознаки небезпеки, відразу відправить Лізі назад.

Тривожне засинання компенсувалося приємним пробудженням. Ще крізь сон Надя відчула, що хтось зайшов до неї у кімнату. Напевно, Ерланд. Нікого іншого бодігарди-лицарі не пропустили б. Так, це він. Нечутно підійшов до ліжка, сів на край, схилився до Надії. Серце завмерло. У голові промайнула думка про поцілунок. Передчуття, що зараз його губи торкнуться її губ, прокотилося хвилею задоволення по всьому тілу. Але цілувати він не став, його пальці ніжно, ледве торкаючись, ковзали по шиї, а наступної секунди Надя відчула, як грудей торкнулося щось прохолодне. Цей предмет, який холодив шкіру, змусив остаточно прокинутися.

Вона розплющила очі і мало не скрикнула. Жодного Ерланда. У слабкому світлі нічних світил, що лилося з вікна, Надя змогла роздивитися обличчя Лізі, що схилилася до неї.

— Лізі, ну, ти даєш! Так же заїкою можна зробити!

— Вибачте, міледі Наде, — винувато прошепотіла помічниця, — не хотіла вас будити. Думала, вийде непомітно надягнути на вас ось це, — вона вказала очима на Надину шию.

Надія опустила погляд собі на груди. Предметом, який холодив шкіру та змусив прокинутися, виявився кулон. Ну, чи щось на зразок нього.

— Що це?

— Це оберіг. У згубне місце без нього ніяк. Він захистить. Не дасть пропасти.

Надя зі скепсисом глянула на підвіску.

— Але ж ми не зараз ідемо — наступної ночі. Вдень його не можна було надягнути? Хіба обов'язково прокрадатися в пітьмі і лякати до напівсмерті?

— Вдень не можна. Це ж о-бе-ріг, — як дитині по складах пояснила Лізі.

— І що з того?

Помічниця закотила очі:

— Ну, як ви не розумієте, міледі Наде? От одразу видно, що ви не з магічного світу. Ви повинні зустріти з оберегом хоча б один світанок і хоча б один захід сонця, щоб він налаштувався на вас, щоб прийняв вас. Інакше оберігати не буде. Ви будете для нього чужою. Відчуваєте — він холодний?

— Так.

— А має стати гарячим. Ось коли відчуєте, що від нього йде тепло — це означатиме, що все гаразд — він узяв вас під свій захист.

Надія, звичайно, не до кінця повірила в магічну силу каменю — давався взнаки немагічний менталітет, але все одно інстинктивно притиснула оберіг до грудей рукою — а він як крижинка. Відсмикнула руку. Гаразд, нехай сам налаштовується.

— А в тебе, Лізі, є такий самий?

— Звичайно. Я роздобула відразу два, — помічниця послабила верхню зав'язку своєї сукні і Надя змогла переконатися, що на шиї у Лізі теж є оберіг.

— А де ти їх взяла?

— В селі — у тому, що біля річки — живе дід. Подейкують, йому незабаром за сто років перевалить. Він сліпий від народження. Але вміє замовляти камені.

У Наді серце защеміло. Це ж треба. Лізі замість того, щоб спати, у село бігала.

— Дорого він узяв за роботу? — Надія підвелася на лікті, згадуючи, де її мішечок з монетами.

— Ну що ви, міледі Наде, він грошей не бере.

— А що бере?

— Нічого. Він віддає обереги задарма, якщо переконати, що дуже треба.

— І ти переконала?

— Я дуже старалася.

— Дякую, Лізі, — Надя, підкоряючись пориву, обняла свою вірну віддану помічницю. — У мене ніколи не було такої чудової подруги.

У тієї від надлишку емоцій заблищали очі.

Після того, як Лізі пішла, Надія знову довго не могла заснути. Тепер їй не давав спокою сон про Ерланда. От треба було йому з'явитися уві сні, та ще й з такими обурливими намірами?! У Наді нило у грудях, коли згадувала картинку зі сну, яка ніколи не стане реальністю. Ніколи цей впевнений сильний чоловік, ця надійна скеля, не зайде в її покої вночі, не сяде на ліжко, не схилиться до її губ для поцілунку. І вона ніколи не дізнається, що відчуває дівчина, яку цілує такий чоловік.

Надія мала гнати ці думки. А вони настирливо лізли в голову. Жени не жени, але в душі оселилася туга, що не Надю зірки напророкували нареченою Ерланда. Себе можна було не обманювати — вона страшенно хотіла б опинитися на її місці. Психолог і раціоналіст у ній казав, що вона ще надто мало знає Його Грізну Величність, щоб хотіти такого, але серце продовжувало підло нити, ніби й не чуло умовлянь розуму.

Сніданок у компанії Лізі… З деяких пір Надя почала вважати це заняття одним із найприємніших варіантів дозвілля. Помічниця, попиваючи каву, переповідала свіжі плітки. Виявляється, Надія, що прокрутилася у ліжку без сну півночі, під ранок задрімала так міцно, що проспала інцидент, що стався під її власними дверима.

— Сьогодні леді Равеліна має йти на званий обід з нагоди іменин однієї зі своїх подруг, — почала Лізі. — До того ж, супроводжувати її обіцяв лорд Вільгельм. От тільки обіцяв він це кілька днів тому. Коли ще не знав, що буде приставлений до вас охоронцем. Але леді Равеліна це врахувала. Вона попросила свого троюрідного брата, лорда Артура, підмінити лорда Вільгельма на службі. І ось підходить вона до ваших дверей, — Лізі підскочила з крісла, зображаючи манірну ходу Равеліни, — підходить не одна, а з братом, і весь її почет подружок, звичайно ж, при ній.

«Мілорде, — каже Вільгельму, — ви ж пам'ятаєте, що обіцяли супроводжувати мене сьогодні на званий обід?»

А лорд Вільгельм такий суворий стоїть, втомлений, голодний, невиспаний.

«Пам'ятаю, — каже, — але, хіба ви не бачите, міледі, що я зайнятий?».

А вона така:

«Так, мілорде, звісно ​​бачу. Уявляю, як вам прикро, що через деяких осіб ви змушені так нудно проводити час. Але ми маємо вихід. Лорд Артур люб'язно погодився вас замінити. Ви ж не будете проти?