Розділ 26. Помста

Танець закінчився, ледве встиг початися. Магія вальсу розвіялася разом із останніми акордами музикантів. Ерланд м'яко підхопив Надю під лікоть і повів до софи:

— Дозвольте запросити вас на наступний танець.

— Ні, Ваша Величносте, — вона відповіла різкіше, ніж хотіла. — День був важкий. Я втомилася і хочу повернутися до себе.

Надія справді втомилася, але причина відмови була в іншому. Їй підозріло хотілося ще одного танцю з кам'яною брилою. І ще одного. І ще. А це поганий симптом. Це дуже поганий симптом — бажати, щоб ці сильні руки знову обхопили, притиснули, закружляли, а ці сірі очі дивилися манливо і хвилююче.

Це взагалі як називається? Потрібно рубати подібні думки на пні! Що за непрофесіоналізм — захопитися клієнтом? І Ерланд теж молодець. Навіщо бути такою обурливо привабливою монументальною скелею? Таким кричуще мужнім? Таким спокусливо наполегливим? І це Надя ще мовчить про компліменти та троянду.

— Чому ні? — Його Грізна Величність трохи спохмурнів. — Ви ж обіцяли танець, а це поки що був не танець, а лише три останні такти танцю.

Ото ж бо й воно — три такти. Якщо цих трьох тактів вистачило, щоб у Надії розпалилося хтозна що, то що ж буде після цілого танцю? Ні, дякую. Якось іншим разом — коли до Наді повернеться її залізне самовладання.

Зал знову наповнила музика, але ще раз озвучувати відмову, на щастя, не довелося — до Ерланд підійшов Арчибальд.

— Ваша Величносте, перепрошую, можна вас на кілька хвилин?

Щойно король відійшов разом із Радником, Надя попрямувала до виходу із зали. Правду кажучи, їй смертельно хотілося, щоб сьогоднішній непростий день уже нарешті закінчився падінням у ліжко. Але сподіванням, що пригод більше не буде, не судилося збутися. Помітивши, що Надя залишилася без опіки короля, до неї кинувся Вільгельм. Байдуже кинув прямо посеред зали свою партнерку — руденьку пані у вогненній сукні, і підскочив до Наді. Знову вимагатиме танець? Та що ж за карма сьогодні у Надії така? Від одного партнера врятувалася — інший наздогнав. Вона вирішила спрацювати на випередження. Не дала Вільгельму сказати жодного слова.

— Мілорде, я дуже втомилася і вже йду, — Надія обійшла кілька пар, що танцювали в неї на шляху, і вислизнула в коридор.

Вільгельм був би не Вільгельм, якби не пішов за нею. Надя пірнула у своє крило, прискорила крок. Але блондинистий лицар, звичайно ж, наздогнав легко.

— Міледі, — зупинив він її, відтіснив до стіни і навис.

У погляді стільки гніву, просто задушити готовий.

— Що вам треба, мілорде? — Надя подивилася суворо та спокійно.

Ну, не задушить же він її насправді. Вона не просто гостя з Землі, а Радниця короля. А він начебто лицар. З великою натяжкою, звісно, ​​але не безнадійний.

— Навіщо ви затіяли цю гру? Чого хочете домогтися? — дві сильні руки опустилися п'ятірнями на стіну, взявши Надю в капкан. — Навіщо мучите мене? Ваша гра мене злить, і вона ж мене заводить.

— Ви щось переплутали, мілорде. Я з вами не граю, — Надя спробувала підпірнути під потужну руку і вивільнитись, але Вільгельм не дав — підійшов ще ближче.

— Ви особлива, міледі, — прогарчав з адреналіновою хрипотою. — Усередині мене все клекоче коли дивлюся на вас. І я зроблю так, щоб і у вас кипіла пристрасть. Я вас доб'юся. Доб'юся вашого поцілунку.

— Сподіваюся, не силою? — Надія подивилася з викликом. — Відійдіть!

Слова протверезили Вільгельма — він відступив на крок. І Надя скористалася можливістю пройти кілька метрів, що залишилися до її покоїв.

Лише коли зачинила за собою двері, змогла видихнути з полегшенням. Скинула туфлі та впала на ліжко. «Веселий» видався день. Божевільний, довжелезний, такий, що випив усю енергію. Вже і зілля бадьорості не діяло. Потрібно було б покликати Лізі, щоб та допомогла переодягтися, але навіть на це сил не було. Поки що хоч би просто відлежатися, заспокоїтися, упорядкувати думки.

Еге, якби тут раптом виявилося ще одне ліжко, як у гуртожитку, а на ньому сусідка по кімнаті Марина — можна було б побалакати, поділитися, обговорити, перемити всім кісточки. Надя б нагородила такими невтішними епітетами місцевих чоловіків з їхньою нав'язливою увагою, мало б не було нікому. От чого Вільгельм біситься? Закохався? Та ніколи Надя у це не повірить. Просто звик до швидких перемог, а тут трапилася дівчина, яка миттєво не впала до його ніг — це й виводить його з себе.

Ну гаразд Вільгельм. Його Надя хоч би по поличках могла розкласти. А Ерланд? Ось кого не розуміла. Думала, що розібралася у своєму клієнті, у всіх його шарах броні, а тут бац — і синя болотяна троянда в подарунок. Кам'яна брила дарує квітку — хіба таке буває? Надя раптом підскочила з ліжка, забувши про свою смертельну втому і підійшла до столика з вазою. Вона ж так і не роздивилася квітку як слід. Її ніжні пелюстки трохи світилися в напівтемряві. Надія схилилася до бутону, щоб вдихнути аромат. Нехай рослина і болотяна, але пахла вона зовсім не сирістю, а свіжістю та морозним зимовим ранком.

Звук відкриття дверей змусив обернутися. Хто це там завітав без стуку? Ось вже кого Надя не очікувала побачити у себе в гостях — даму з рудим волоссям у вогняній сукні. Ту саму, яку кинув посеред зали Вільгельм, коли вирішив переслідувати Надію.

Панночка зайшла і щільно зачинила за собою двері:

— Потрібно поговорити.

Не чекаючи запрошення, вона пройшла до крісла і опустилася на край. Рухи відточені і граціозні, і можна було б назвати дівчину гарненькою, якби на обличчі не було стільки ворожості та зарозумілості.

— Слухаю, — Надя зайняла сусіднє крісло. Від гості її відділяв лише столик.

— Ви у нас недавно, і, можливо, ще не знаєте наших правил. Особливо негласних.

— Можливо, — погодилася Надія.

А руденька, мабуть, з'явилася просвітити.

— Я леді Равеліна, — представилася вона. — Наш рід другий за значимістю після королівського. Жодна жінка при своєму розумі не наважиться перейти мені дорогу. Мій вплив на жіноче товариство безмежний. Я легко можу зробити життя будь-якої леді нестерпним. Ославити так, що її ім'я стане синонімом хтивості та безчестя.