Розділ 14. Страшна правда

Сутінки густішали. Ліс випив останні промені світила. Випив і затих — змирився з синьою густою невідомістю. Може, темрява вкрила його навіки? Звідки йому знати, чи світанок буде? Так легко вірити, що завтра настане новий день. Але одного разу у душі поселяються сумніви. І вже немає впевненості ні в чому. Навіть у тому, що знову побачиш коханого.

У занедбаній альтанці не було джерела світла. Надя вже ледь розрізняла риси обличчя гранітної скелі, що сидить навпроти. Але вона відчувала, який він захоплений її історією. Проживає кожне слово. Наче опинився на місці Короля. Та Надя й сама на мить відчула себе Королевою.

— Вона встигне побачити його? Встигне дізнатися, куди він йшов? — голос Ерланда звучав напружено. Його Грізна Величність ховав емоції, що клекотіли в ньому, але Надя відчувала, як вони течуть по його судинах, обпалюючи і терзаючи.

— Вам її шкода? Ви більше не гніваєтеся на Королеву? Не засуджуєте її вчинок?

— Королева — сильна жінка. Вона варта захоплення. Але вона мала розповісти Королю правду.

— Навіть таку страшну правду?

— Навіть таку, — непохитно відповів Ерланд.

Він дивився в очі, ні на мить не відводячи погляду, і знову повторив запитання:

— Вона встигне побачити його?

Замість відповіді Надя продовжила історію.

— Королева відчуває слабкість і віддається в обійми ложа. Їй залишається лише чекати, хто прийде швидше: її коханий чи…

— Де він? — перебив Ерланд, ніби не хотів чути того страшного слова, яке означатиме кінець казки.

— Король у лікаря. Сьогодні Королеві не вдався її звичний прийом зі снодійним. Її чоловік побачив, як за вечерею вона щось підсипала в його келих, і теж пішов на хитрість. Він лише вдав, що п'є. Варто було Королеві відвернутися, він вилив вміст посудини під стіл. Товстий ворс килима беззвучно ввібрав напій.

Король негайно пішов до подружнього ложа і швидко прикинувся сплячим. Він чекав, що буде далі. Хотів зрозуміти, що його кохана приховує від нього. Він здогадувався — ні, він відчував усім своїм нутром, що ця таємниця Королеви йому не сподобається. Але хіба міг він хоча б припустити наскільки?

Король простежив за нею. До потаємної кімнатки. Стояв під дверима, коли кохана про щось розмовляла з лікарем. До нього долітали лише уривки фраз, за якими не можна було зрозуміти весь сенс розмови, але навіть на краю свідомості не промайнула думка про зраду. Король не сумнівався у коханні своєї Королеви. Але що ж тоді? Здогад палив груди. Яка ще причина могла змусити дружину відвідати лікаря, як не хвороба?

Королева вислизнула в коридор, не помітивши Короля, що причаївся за дверима. І щойно зникла з поля зору, він зайшов у потаємну кімнату.

Лікар, побачивши монарха, вкрився холодним потом і безвільно осів на стілець. У Королі скипали розпач і лють. Найстрашніші думки промайнули в голові, але реальність виявилася ще страшнішою. Він шалено трусив лікаря, поки той видавлював з себе слова. Потворні слова нещадної правди, яка виморожувала серце. Життя одним махом розлетілося на шматки, весь світ розлетівся на атоми.

Король у гіркому розпачі трощить полиці зі склянками. Розбиває руки в кров.

«Я не зміг дати їй отруту, це лише снодійне», — слова лікаря тонуть у дзвоні битого скла.

Король і так здогадався, що його підданому не вистачило б духу напоїти Королеву смертельним зіллям. Тільки яка з цього користь, якщо прокляття вже запустило зворотний відлік?!

Чому? Чому кохана не сказала йому одразу?! Навіщо обдурила? Навіщо вирвала серце? Навіщо позбавила сенсу жити далі?

Короля трясе від гніву та безвиході. Він не пам'ятає, як повертається до спальні. Ось вона, його Королева — лежить на подружньому ложі, така бліда, така прекрасна, така нестерпно бажана.

«Що ж ти наробила, кохання моє? Що. Ти. Наробила?»

Він обрушується на дружину, зриває з неї одяг. Так. Ось вони ці виразки — знак того, що Королева скоро покине його назавжди. Дикий стогін виривається з його грудей. Він притискає її до себе.

«Що ти наробила? Як ти могла?»

Його руки ковзають її тілом жадібно і люто. Король не знає чого хоче. Кохати. Або вбити. Або померти самому.

Але вона жива. Поки що така жива. Так відчайдушно відгукується на його пестощі, так чуттєво тремтить, так міцно притискається до нього. І він кохає її. Кохає несамовито нещадно. І його накриває задоволення таке безмежно гостре, таке безмежно гірке. З цим нестерпним присмаком неминучості. Із цим жахливим присмаком близької втрати…

Надя замовкла. І Ерланд теж мовчав. Вони довго сиділи в тиші. Вони обоє не хотіли говорити. Вони обоє були ще там. Їм потрібен був час, щоб повернутися в цю альтанку, у цей древній ліс, у цей світ. Щоб знову почати чути шум вітру і скрекіт комах, відчувати прохолоду ночі і запахи вологих від вечірньої роси трав.

Час сеансу вже сплив, але Надя не поспішала нагадати про це. Якби Ерланд попросив, вона продовжила б казку. Але він не попросить. Вона це відчувала. Він вибрав цю альтанку, щоб ніщо не завадило дослухати історію до кінця, але тепер він зрозумів, що поки що не хоче почути кінець.

— Ходімо, — Ерланд зібрав шахові фігурки в коробку, підвівся і взяв Надію за руку.

Вивів назовні, пішов неквапливо. І як йому вдається розбирати дорогу? Надя не бачила куди ступає. Густі крони дерев приховували світло зірок. Але Ерланд тримав міцно. Надія відчувала абсолютний спокій поруч із цією кам'яною брилою. Не боялася звалитися в канаву або наступити на хвіст отруйної змії. Була впевнена, що Його Грізна Величність не допустить перелому ніг чи передчасної смерті свого психолога. Він уже встиг прив'язатися до неї. Ну, якщо не до неї, то як мінімум до цих дивних сеансів.

Вони йшли досить довго, коли Надя зрозуміла, що король не веде її до палацу. Взагалі-то вона була не проти. Красива ніч. Гарний ліс. Чому б не прогулятися перед сном? Не могла тільки зрозуміти, навіщо це Ерланду. Що спонукає його блукати по чагарниках у такий час доби? Хоча, чому тут дивуватися? Адже він звик до щоденних вечірніх прогулянок.