Розділ 13. Хід Короля

Надя одяглася на прогулянку-сеанс просто. Дорожній костюм — він був хоч не такий тісний, як бальні сукні. І кросівки — якщо мова про ходьбу, то кращого взуття для цього поки що не вигадали. Ерланда таке вбрання навряд чи виб'є з колії — він Надію вже в якому тільки прикиді не бачив. А якщо її образ збентежить рицарів, що зустрінуся їм по дорозі, — тим краще. Наді не подобався їхній підвищений інтерес до неї, як і те як він раптово спалахнув. Мабуть, чутки про те, що вона гостя з іншого світу, доповзли вже й до них, і бравих героїв потягнуло на екзотику.

Але як не дивно дорогою ніхто їм не зустрівся. Король сам вибирав маршрут, і одразу повернув у глуху частину палацового парку. Цю стіну старих високих кострубатих дерев парком назвати було складно — скоріше лісом. Ну хіба не молодець Надя у своєму рішенні щодо кросівок? Як би зараз крокувала по товстому неметеному килиму сухого листя у бальних туфельках?

— Як самопочуття? — Ерланд вів все далі і далі.

Куди прямує? Має якусь конкретну ціль?

— Дякую. Головний біль вщух.

То була правда. Варто було трохи полежати в тиші, і дятел, який настирливо стукав у черепну коробку, самоліквідувався.

Вони пройшли ще трохи тихими лісовими сутінками, і Надя помітила куди вони йдуть. Занедбана альтанка — схоже, король веде її саме туди. Хороше місце — тихе, захищене і навіть трохи інтимне — налаштовує на одкровення.

Усередині пахло сирим деревом, але лави та столик не були вологими. Надія та Ерланд сіли одне навпроти одного. Він розкрив принесену ним коробку з дорожніми шахами і розставив фігури.

— Минулого разу нас перервали. Ви так і не встигли зробити хід королем, — нагадав Його Величність. — Сподіваюся, сьогодні нас ніхто не потурбує, і я почую історію до кінця.

Так, Ерланд постарався завести її в таку глухомань, що завадити тут, крім хіба що білок, нікому, але чи сподобається йому кінець?

Надя спіймала погляд Його Грізної Величності. Вона хотіла бачити його очі — лише там можна прочитати справжні емоції. Своїм кам'яним обличчям Ерланд володіє бездоганно. Вона взяла в руки фігурку і почала:

— Нашому Королю тривожно. У грудях тягне і ниє, палить незрозуміла крижана туга. Він сидить за столом навпроти своєї Королеви. Вони вечеряють. Стіл ломиться від страв, але дружина лише ледь торкнулася закусок. Сьогодні весь день вона розсіяна та невесела. Ні, вона усміхається, але це не та ніжна зваблива усмішка, яку Королева зазвичай не скупилася дарувати йому. В цій усмішці прозирає смуток.

«Що з тобою, моя Королево?»

«Все добре, мій Королю».

Він не знаходить у її словах заспокоєння. Щось не так. Сьогодні Королю вперше здалося, що дружина має від нього таємниці. Вони присягалися, що ніколи не приховуватимуть одне від одного ні радість, ні смуток. Але його кохана хоче щось приховати — Король це відчуває. Однак його відчуття невиразні і неясні. Звідки йому знати, що Королева прощається з ним?

Вона дивиться на кохане обличчя. Їй все до болю дороге в ньому. Ці уважні очі, в яких вона тонула. Ці губи, які так ніжно і пристрасно пестили. Це вперте вольове підборіддя, ця зморшка, що залягла між брів. Звідки вона взялася? Захотілося розгладити її поцілунком. Ні. Це робитиме інша. Інша втішить її коханого. Інша зробить його щасливим.

Королева чекає, коли Король відвернеться, щоб підсипати йому в келих снодійне. Так вона буде впевнена, що він не прокинеться, коли вона вирушить до лікаря.

Вечеря закінчена. Подружжя у подружньому ложі. Снодійне діє швидко. Король засинає, а Королева лежить і дивиться на годинник. Він цокає так безжально, так віроломно, так підло. Стрілки відміряють останні хвилини до опівночі. Останні хвилини з ним.

"Пробач мені, мій Королю…" — шепоче Королева. — "Пробач".

Гарячі сльози капають на його обличчя. Вона цілує свого Короля востаннє. Ніжно. Довго. Серце рветься на шматки... Як же вона хоче перетворити цю мить у вічність... Але настав час йти. Потрібно зробити те, що мусить. Заради. Його. Щастя.

Такий знайомий маршрут — через потаємний хід у вбиральні. Вона вже долала його стільки разів. Але сьогодні кроки даються так нелегко. Але Королева біля дверей, за якими чекає лікар. У них домовленість. Він дасть їй отруту. Це був план Королеви. Коли хвороба, викликана прокляттям, вийде з-під контролю, вона прийме смертельне зілля. Лікар констатує серцевий напад. І Король не здогадається про своє прокляття.

Лікар зустрічає, сідає на стілець. Він блідий. Білий, як полотно.

"Я не можу, моя Королево".

"Ти мусиш".

Вона знає, він зробить так, як вона просить. Він закоханий, її лікар. Давно закоханий, безнадійно і без взаємності. Тому погодився порушити всі писані та неписані лікарські правила та клятви. Тому погодився допомагати потай від Короля. Тому і сьогодні дасть напій, який стане для Королеви останнім.

Вона знову просить його. Просить гаряче і непохитно. І лікар кориться. Дістає з сейфа пляшечку з синьою рідиною. Відміряє кілька крапель у склянку з водою і тремтячою рукою простягає Королеві.

"Скільки в мене буде часу?"

"Ви встигнете повернутися до себе".

Вона залпом випиває рідину.

«Дякую тобі, мій вірний друже. І вибач».

Бере свічку, кутається в хутряну накидку і поспішає повернутись у подружнє ложе. Вона сподівається встигнути ще раз побачити свого Короля… Але… його… там… немає…