Розділ 2. Особисті покої

Надія абсолютно нічого не бачила, зате чітко почула вкрадливий голос вахтера:

— Не хвилюйтеся. Це триває лише кілька хвилин. Просто наспівуйте улюблену пісню і все пройде гладко.

У голові моментально зазвучали рядки з пісні Хливнюка «Без совісті усе втрачає смак, і королям грішиться вже не так. Коли їм кажуть можна те і се, і хочеться тікати від принцес…». Так, ось і в Ерланда п'ятого якась така проблема коли від обраниці може захотітися втекти.

— Улюблену пісню, а не актуальну до подій сьогодення, — повчально прошепотів вахтер.

Ну добре, улюблену так улюблену. Але яка пісня для Наді най-най-най? У голові пролунали перші акорди знаменитої композиції з «Титаніка». Ой, ні, не те, якось не в тему. «Іди-іди, дощику, зварю тобі борщику…». Ну, це вже зовсім дитячий садок. "Ой у вишневому саду..." Це бабусина улюблена. Саме бабусі Надя завдячує своїм ім'ям. «Жу-жу-жу, маленька бджілка…» Цю тітонька Олена постійно наспівує, коли грядки на дачі прополює. «Красива жінка, незаміжня…». Ця за стінкою, у сусідів батьків, день і ніч на повторі грає.

Стоп! А в самої Надії, що, немає конкретної улюбленої пісні? Вона напружилася, намагаючись згадати щось слушне, але через пару секунд її раптом охопило обурення: а чому це, власне, Надя повинна щось співати? З чого вона вирішила прислухатися до дивної поради підозрілого вахтера? Що взагалі відбувається? Вона вже зібралася озвучити своє обурення, але тут знову пролунало клацання, і світло повернулося. Яскраве, золотисте, таке, що сліпить очі.

Краще б воно було тьмяним. Тоді б не так зносило дах від побаченого. У полі зору знову була вся підозріла трійця на чолі з вахтером у бордових шароварах. Причому з трійцею абсолютно нічого незвичайного не трапилося, але вигляд кабінету змінився радикально. М'який ніжно-персиковий оксамит панував тепер усюди. Ним були драпіровані стіни, оббиті диванчики та крісла з витонченими різьбленими дерев'яними ніжками, обшиті подушечки різних розмірів, розкидані на м'яких меблях.

Сама Надя виявила, що напівлежить у кріслі, обкладена цими м'якими подушечками. Хіба кілька хвилин тому вона сиділа не на звичайному офісному стільці?

— Ми вас залишимо на якийсь час, — сказала леді в шортах спокійним голосом, ніби ось це зараз нічого особливого не сталося. — Хочеться якнайшвидше переодягтися. Правду кажучи, ваш земний одяг надзвичайно… — видно було, що леді підбирає якесь необразливе слово.

— …некомфортний, — допоміг їй джентльмен. — Базилю, подбайте про нашу гостю, — кинув він вахтерові і, підхопивши дружину під руку, вивів з кімнати.

Надії залишалося лише сканувати приголомшеним поглядом володаря шароварів в очікуванні пояснень.

Він мило посміхнувся їй і опустився в сусіднє крісло.

— Ви, мабуть, трохи здивовані... — почав він.

— Скоріше, шокована, — уточнила Надя.

— Не намагайтеся шукати раціональне пояснення того, що сталося. Тоді легше буде все усвідомити. Ви у Тай-Наїлі. У палаці Його величності короля Ерланда п'ятого. Доставлені для сеансу.

— Хочете сказати, кілька хвилин тому я була на Землі, на вулиці Шевченка, 202, а тепер раптом фіть — і в палаці, в паралельній реальності?

— Так.

— Такого не може бути.

— Ну, звідки вам, землянам, знати, що може бути, а чого не може? — вахтер усміхнувся поблажливо і трохи лукаво. — Ваш не магічний надмірно технічний світ сковує вам свідомість, заганяє в рамки.

І нічого у Наді не обмежена свідомість. Вона любить казки, і фантазія в неї багата. Але повірити в те, що ось це вона зараз сидить у якомусь незрозумілому Тай-Наїлі?

— Але чому ми одне одного розуміємо, якщо ми з різних світів? Де мовний бар'єр?

— Не хотілося б переобтяжувати вас деталями. Але, скажімо так, при переміщенні вирівнюються мовні ментальні поля. Поки ви тут, наша мова для вас як рідна.

Так, зрозуміліше не стало. Все, що говорив володар шароварів, зовсім не хотіло вкладатися в голові.

— Погляньте на ситуацію з іншого боку, — він узяв аркуш паперу зі столика і бозна навіщо почав згинати і складати його. — Насправді вам пощастило. Адже ви дуже хотіли заробити грошей, то чи не байдуже де саме?

Це було правдою. Надії були потрібні гроші. За кілька місяців бабусі мають робити операцію на очах, а коштує це недешево. І щоб допомогти зібрати необхідну суму, Надя готова була не те що у палаці, а хоч у пеклі працювати.

— Якщо Його Величність погодиться на ваші сеанси, ви зможете заробити стільки, скільки на Землі навряд чи заробили б, — озвучив вахтер новий аргумент, продовжуючи згинати папір.

— А хіба король не згоден? — здивувалася Надя.

— Боюся, він поки що навіть не знає ні про вас, ні про майбутні сеанси. Фредерік та Алісія найняли вас за власною ініціативою.

Отако-о-ої. От і ще один сюрприз. Значить, про сеанси Його Величність не знає. А про що він ще не в курсі? Може, йому і про наречену-землянку не зволили розповісти і хочуть покласти на Надію цю почесну місію проінформувати короля? Що там роблять з гінцями, які приносять погані новини? Вона згадала чоловіка з портрета. Та ця гора з непробивним поглядом її в порошок зітре.

— Скажіть, а король хоча б знає, що зірки напророкували йому за дружину землянку? — насторожено поцікавилася Надя.

— Знає, — заспокоїв вахтер.

Можна видихнути.

— А до речі, хто вона?

— Вєрка Сердючка.

— Що-о-о?

— Жартую, — витримавши невелику паузу, іронічно посміхнувся володар шароварів і продовжив мучити аркуш. — Це ім'я я прочитав на обкладинці вашого земного глянцевого журналу під зображенням якоїсь колоритної жінки. Мабуть, знаменита особистість? Але ім'я нареченої короля вам ні про що не скаже. Це не зірка сцени, не спадкоємиця мільйонного статку, не представниця королівського роду. Небеса чомусь обрали просту дівчину.

«Пощастило» ж бідоласі.

— Я думаю, їй теж потрібен психолог.

— За неї не турбуйтеся. Вона в чудовому настрої. Ваш клієнт — король. Тобто поки що не клієнт. Вам доведеться переконати його, що йому потрібні ваші сеанси.