Проблема ідентичності людини з огляду на її сексуальну природу

Через терни до істини

Дозволь тому, що робиться для тебе, бути зробленим.

Роби для себе те, що маєш зробити сам.

Назір ель Казвіні

Кожну неперевершену мить свого життя ми прагнемо затримати якомога довше, хоча це нам і не під силу. Спогади ж про пережиті щасливі миті – вже зовсім не те. Та воно й не дивно, адже безмежне і незбагненне щастя зникає у той момент, коли починаються роздуми про нього. Нескінченні думи в свою чергу вервечкою вплітаються в буденність. А вона як тінь не полишає людину ані на самоті, ані в оточенні інших. Тож як не крути, по-справжньому щасливою людина буває лише тоді, коли якимось дивним чином на коротку мить їй вдається уникнути водночас всіх злигоднів навколишнього світу. Іноді ще у своїх мріях. Та й то часто мрії хибують своєю приземленістю, бо навіть на одинці з собою нам дуже важко втекти від буденності та затхлості заклопотаного життя.

До того ж, не особливо задумуючись, з якого б це доброго дива, ми свято віримо, що людина приречена страждати. Така її доля і квит. А прийнявши одного разу щось на віру, ми сприймаємо те, як істину в останній інстанції. Тому й життя, як правило, виходить якесь понівечене: потік сірих днів і таких же невиразних ночей, перемащених короткими митями задоволення та здобрених дрібними радощами. Однак незважаючи ні на що, треба жити, як то кажуть, ворогам на зло. От тільки більшого ворога, аніж ми самі собі не існує. Щоправда, й друга більшого, аніж ми можемо бути самі собі, не знайти. Все залежить від того, що ми про себе думаємо, та як ми ставимося до всього, що відбувається з нами і навколо нас. Останнє ж значною мірою залежить від нашого розуміння, Чим є людина, чим є кожен із нас; яке місце в нашому житті відведено тим чи іншим можливостям, вадам, здібностям і всьому, чим нас наділили або й обділили життя та природа.

Звичайно, розуміння суті людського життя, як і те, чим є сама людина, формується в кожному з нас під опікою та тиском суспільства і культури, притаманної йому, оскільки «будь-яка людська істота відчуває, що вона – результат своїх власних дій і водночас чогось зовнішнього, адже вона «виткана», тобто міцно пов’язана зі своїм минулим…» (17, 437). Однак знайомство, так би мовити, зі світом та собою, на щастя, далеко не завжди вичерпується нав’язаним ззовні розумінням. Значна або й провідна роль тут все ж таки належить приватним відчуттям і переживанням, що в своєму поєднанні складають основу індивідуального або й в окремих випадках езотеричного досвіду. А щоб набути якомога ширшого та найрізноманітнішого життєвого досвіду, людина має діяти: постійно перебувати в русі та проявляти активність. В ідеалі, людина мала б заповнити кожну мить свого існування змістом, і саме тоді вона дійсно стане Людиною, якщо дослухатися до знаменитого вірша Редьярда Кіплінга «If». Зрештою, як говорять мудрі, «того, чого ти не набуваєш завдяки власній роботі, у тебе немає» (67, 73).

До прояву пізнавальної та творчої активності в той чи інший спосіб також закликає новозавітна частина Біблії. Зокрема послідовники гностицизму в Ісусовій заповіді полюбити ближнього свого як самого себе вбачають заклик до самопізнання. Логіка тут доволі проста та безхитрісна. Щоб полюбити іншого, треба любити себе. Любити ж можливо лише те, що знаєш. Тому кредо гностиків стала ідея, зведена з часом до фрази «Пізнай себе». Практичне наповнення даного кредо, між іншим, можна знайти в суфійській мудрості, яка наставляє шукати знання, а не багатство, тому що багатство без знання марне, і в ньому причина всіх наших нещасть.

Звичайно, пізнання, а надто самопізнання далеко не вичерпується в усьому розмаїтті діяльності vita activa (Г.Арендт). Більше того, одна лише практика не покращує людство, як стверджує в своїх «Розрізнених замітках» Назір ель Казвіні, адже людина потребує контакту з істиною, попервах в тій формі, котра допоможе їй. А така, пристосована до сприйняття буденною людиною, істина найчастіше відкривається у спілкуванні, розповідях та вчинках освічених чи мудрих людей. Згадана умова розвитку і руху духовними шляхами до істини, за якої неодмінно потрібний той, хто якимось чином сприяв би руху «неофітів», перегукується з китайською мудрістю, авторство якої приписують шаолінським монахам: немає бажання без стриманості, немає прогресу без допомоги.

Та все ж, діяльність є навіть не стільки найпростішим, але й чи не найприроднішим, доступним для всіх без винятку способом пізнання, нехай, навіть якоюсь мірою обмеженого, але, безумовно, такого, що відкриває шлях до істини та стимулює до пошуку. От тільки, аби процес пізнання, опертий на власні сили і можливості індивіда, виявився ефективним або хоча б не призвів до гірких наслідків, варто дотримуватися низки умов. Зокрема, слід зважити на те, що «рухатися з високою ефективністю в невірному напрямку ще гірше, аніж взагалі нікуди не рухатися» (61, 653). А отже, ставши на шлях пізнання, людина має віддавати собі раду в тому, що спонукає її до цієї діяльності. На що вона сподівається, та на що може розраховувати. Крім того, для дослідника особливо важливо скласти адекватне враження про предмет свого пізнання. Інакше може статися так, що весь процес відкриття незвіданого буде зведений до банального пошуку чорної кішки в темній кімнаті з відчиненими дверима. Чим, між іншим, і бавляться переважна більшість теоретиків-відкривачів істини. До речі, як говорить суфійська мудрість: «освічені та вчені мужі можуть бути і часто виявляються дурнями та можуть виявитися фанатиками і одержимими» (Аль-Газалі). Принаймні, «як би багато ти не вивчав, ти не можеш пізнати, не діючи. Осел, навантажений книгами, не стане ані мислителем, ані мудрецем. Той, хто не осягнув суті, яке його знання – чи несе він дрова, чи книги?» (Сааді із Шираза). А тому, тримаючи в руках черговий «шедевр» філософської думки абощо, чи слухаючи чиїсь палкі тлумачення, завжди слід задуматися над тим, чи варто ось так просто довіряти тій «мудрості», котрою з вами так «щиросердно» діляться, та бездумно перехоплюватися нею, обираючи її собі за дороговказ або сприймаючи як відкриття чи істину в останній інстанції.