Розділ 1

Кінець ХІХ ст. Київ

Чоловік в чорній масці, що ховала половину обличчя, нервово ходив кімнатою, заклавши руки за спину. Він був високим, міцної статури, чорне, наче вороняче крило волосся, постійно падало на очі, і чоловік недбало відгортав його рукою. Сам був не старше тридцяти років, проте зморшки, які утворилися біля рота, змушували думати, що він був набагато старшим. Риси обличчя було важко роздивитися, але те що відкривалося погляду і на хвилину не дозволяло вагатися, що чоловік належав до аристократів.

- Чому ви ще досі його не знайшли? Невже так важко? Що ви взагалі робите? – заговорив приємним баритоном чоловік, але в голосі вчувалася справжнісінька сталь.

З чого його співрозмовник зробив висновок, що жартувати з ним не варто, бо зітре в порошок і навіть оком не поведе. Низенький і худорлявий, років сорока чоловічок, низько опустив голову і не міг слова сказати.

- Мовчите? Ну звісно, а що говорити? Що ви бездарі, яким я даремно плачу гроші, - ще більше розлютився таємний незнайомець.

- Ми.. шукали, але.. його ніде немає, - затинаючись, виправдовувся чоловічок, який геть поник під безжальним і розлюченим поглядом замовника.

- Як можна бути таки бездарами, вас мені радили як професіоналів, ви вже три місяці шукаєте цей проклятий перстень і все безрезультатно, - не міг вже контролювати свій гнів чоловік у масці. – Забирайся геть і щоб без перстня не повертався, - крикнув, перейшовши на «ти».

Чоловічка два рази просити не довелося і він, низько кланяючись, вибіг з кімнати. Замовник стомлено рухнув у крісло і потер лоба.

- Бездарі! – прошипів він крізь зуби.

Наш час. Київ.

Темноволоса дівчина швидко крокувала тротуаром і раз за разом поглядала на годинник. Жах, вона страшенно спізнюється, а за це директор її по голівці не погладить, особливо, якщо ці шибеники рознесуть пів класу. Дівчина ще раз глянула на циферблат і прискорила крок. До приміщення школи вбігла вже після дзвінка і відразу наткнулася на директора, який сьогодні чергував.

- Ольго Іванівно, ви знову спізнюєтеся, - замість привітання докоряв керівник. – Це вже стає вашою звичкою.

- Вибачте, - пропищала дівчина.

- Чекаю вас після уроків у своєму кабінеті, а до того часу у вас буде можливість видумати більш-менш реалістичне пояснення і аргументи, чому я знову повинен вас вибачити.

Похнюплено Оля поспішила до класу, де її учні, навіть, на диво, сиділи тихо, що стало аж трохи лячно, чи нічого вони там не вичудили. День в Олі не задався ще з самого ранку, хоч і почався із кави. Дівчина прокинулася як завжди, проте щось пішло не так, коли вона вилила собі напій на сукню, потім згоріли тости, а макіяж взагалі вивів Олю із себе, особливо ці жахливі криві стрілки. Зрозумівши, що ні сніданку, ні нормального макіяжу дівчина зробити не зможе, бо спізнюється на роботу, тому швидко вибігла з квартири, може ще встигне на автобус. Не дійшла ще до зупинки, як раптом згадала, що забула вимкнути праску, тому кинулася назад додому. Доки бігла, то ще й, до повного щастя, зламала каблук. Ну звісно, мало проблем звалилося на її голову, залишалася ще одна - догана від директора, спасибі хоч, що без занесення до особової справи. І ось тепер Ольга стояла, як першокласник перед керівником й слухала цілу лекцію з моралі.

- Ольго Іванівно, що ви скажете у своє виправдання?

Дівчина, кашлянувши, промовила:

- Ігорю Петровичу, я проспала, - збрехала Оля, бо ж не розповідати йому про всі біди, які сталися всього за один ранок.

- Ви розумієте, що без наказаним я залишити це не можу, - проспівав директор і задоволено потер руки.

«Чого він так радіє? Невже так мене не любить, що лише шукає можливість, щоб вліпити догану?» - подумала дівчина і запитально глянула на Ігоря Петровича, наче шукаючи на його обличчі відповіді на свої запитання.

- Все, Миронова, вільна.

До вечора настрій був поганий і зовсім нічого не хотілося робити, хіба лише з’їсти відерце морозива і запити все кавою айс. Хоча Оля не була впевненою, що завтра не захворіє. Ще з дитинства дівчина була дуже слабкою здоров’ям і одного разу навіть ледве не померла. Сталося це п’ятнадцять років тому, коли Олі було десять. Тоді дівчинка впала в ополонку і підхопила запалення легень, з того часу вона боїться води, наче вогню, і дуже часто хворіє. Проте сьогодні Ользі було все одно, адже настільки невдалого дня в її житті ще не було. Раптом задзвонив телефон і дівчина знехотя провела по екрану і поставила на гучномовець, не перестаючи смакувати морозивом.

- Привіт, - почула радісний голос найкращої подруги і на душі аж потеплішало, і чому відразу не зателефонувала до неї.

- Варю, привіт.

Варю Оля знала ще з педагогічного університету, де вони разом навчалися, ще й жили в одній кімнаті гуртожитку. Подруга була із Житомира, а Ольга із районного центру, тому ще й часто їздили разом додому. Варвара дуже позитивна людина, яка ніколи не засмучується, бо в усьому знаходить плюси. Подруги, як дві протилежності: Оля – песиміст, а Варя – оптиміст, але це їм зовсім не заважає, а навпаки, вони наче доповнюють одна одну.