1.2

Моє тіло торкалося до шовкової постілі. Нічні сльози давали про себе знати. Я протерла суху шкіру навколо очей. Я досі відчувала солоні потоки на щоках. Життя скінчилось. Моє найпалкіше бажання тьмяніє у закутку душі. У ньому більше немає сенсу. Я вийду заміж за незнайомця, виконаю волю батьків, стану тією, ким мала б.. А чи хочу я цього? Невже я народжена лише для шлюбу? Я так хочу свободи. Жодних очікувань, відповідальності. Тільки я, юність і безтурботність.

Після короткочасного сну я вирішила завітати до свого улюбленого саду. Його подарував батько матері на день їхнього весілля. Батьки часто гуляли тут до мого народження, тож початок свого життя я провела саме тут. Простір повнився неймовірно солодкими ароматами екзотичних фруктів. Цвіт небачених до того квітів вабив та зачаровув. Щороку тут з’являлась якась нова рослина, яка перевершувала попередню.

“Цариці не лише моєї держави, а й мого серця” - викарбувані слова красувалися на великій брилі гірської породи. Я перечитувала їх по сто разів і мріяла, аби мій наречений кохав мене настільки сильно, як батько кохає мою матір.

Раптом з-за куща вигулькнула чиясь постать. Налякавшись, я голосно крикнула.

- Хто тут? Іменем Афіни наказую тобі вийти! - я очікувала будь-чого.

У полі мого зору з’явився незнаний мною молодик, гарної статури, високого зросту й достатньо вродливий.

- Чого ти швендяєш садом? - налякано вигукнула я. - Якщо негайно не відповіси, тебе неодмінно забере царська охорона. Але в місце із зовсім іншими ароматами.

Хлопець голосно засміявся. Я спантеличено глянула на нього, не розуміючи, чому в його очах немає і краплини остраху.

- Я - Кореб, - юнак шанобливо поклонився. - І я не хотів налякати Вас, повелителько.

- Гаразд, Коребе, чому ти слідкуєш за мною? І що робиш у царському саду? - я і далі не вбачала у ньому чогось безпечного.

- Я служу у війську вашого батька, принцесо. Він щойно призначив мене новим військовокомандувачем, - Кореб лагідно усміхнувся та розправив плечі.

- Так чому ж ти тут, новоспечений командире? - з насмішкою я зробила кілька кроків уперед.

- Вирішив прогулятися, адже сади Пріама славляться своєю красою. Проте у всьому різнобарв’ї квітів, Ви, Кассандро - окраса цього місця, - юнак підійшов й лагідно поцілував мій зап’ясток.

Не те, щоб я була вражена почутим. Мені з самого дитинства говорили про мою вроду. Але у словах Кореба було те, що вирізняло його серед інших, - щирість. Це розчулило мене на якусь мить, адже я так давно не відчувала чесності в чиїхось намірах. Чомусь мені хотілося довіряти цьому новобранцю, адже йому довіряв мій батько. Не думаю, що сам цар Трої обирав собі у воєначальники якихось невігласів.

- Що ж, Коребе, приємно було познайомитись. І не підведи мого батька, - з холодом у цих словах я вже готувалася покинути хлопця самого, але його відповідь не дала мені цього зробити.

- Троя - моя домівка, повелителько, я роками вірно служив царю, аби бути вартим його довіри. Тож, сподіваюся, Ви не обділите мене своєю? Прогуляємося? - Кореб впевнено простягнув свою руку.

Спершу в моїх думках запанував сумнів. Навіщо мені гуляти з цим незнайомцем? Які у нього мотиви? Проте нудьга і розпач перемогли у битві. І я вирішила все ж дати шанс цьому загадковому воїну.

- Гаразд, - я торкнулася його руки своєю долонею. - Проте не забувай, що навіть у найкрасивішої квітки можуть бути колючки.