Частина І

Ніколи не знаєш, які перешкоди підкине тобі доля.. Моє життя завжди здавалося мені сонячним, світлим і щасливим. Вродлива дочка царя могутньої держави, майбутня наречена одного з героїв, спадкоємиця царської крові, не обділена увагою ні на мить. Моєю красою захоплювались, порівнювали з самою Афродітою.. Проте мене завжди пантеличило одне: невже можна цінувати тільки за вроду? Жоден із наречених, пропозиції яких я відкинула так швидко, як Зевс метає блискавки в пориві люті, не побачив в мені добру подругу, порадницю, товаришку, кохану дружину. Їх цікавило лиш тіло, те, як вони зможуть володіти мною й скільки нащадків я зможу народити. Я потребувала іншого - кохання. Я ховалась по закутках палацу і думала про майбуття. Хіба варта я - дочка царського роду - такої долі?
Попри усю захопленість палацового оточення Афродітою, я потайки бігала до храму Афіни і благала її про милосердя.

- Моя богине мудрості, хранителько справедливості, застережи мене від лихого, допоможи з вибором, дай достатньо кмітливості та сил, аби мати наснагу жити і прославляти тебе вічно! - я встала з колін і як щоразу попрямувала до палацу, де на мене очікував батько і вся його свита.

Звідусіль лунали вітання, хоч я і звикла до постійного свята життя, проте сьогодні це було особливо відчутним.. Слуги радісно крутилися навколо мене, запитуючи, чи радію я волі свого батька. У нерозумінні прямуючи до покоїв, я все більше відчувала напругу, яка сковувала моє тіло. У голові крутилося безліч думок, проте сталося те, чого я очікувала найменше зі всіх варіантів подій.

- Доню, люба! - батько поцілував мене у лоба. - Є чудові новини!

Сироти пробігли по спині, а волосся на руках стало дибки. Чомусь у глибині душі я знала - ці вісті не принесуть нічого доброго.

- Готуйся до весілля! Ми знайшли тобі прекрасного чоловіка - статного, мужнього, майбутнього героя врешті-решт!

Батькові слова стали ехом у моїй свідомості. Наречений? Хто він? Звідки? Чому саме на нього впав вибір моїх батьків? Здавалося, я ледь не тримаюся на межі, аби не благати про пощаду - я не хотіла доживати віку, призначеного мені богами, з незнайомцем.

- Тату, але чому? Чому ти хочеш зруйнувати мені життя? - сльози стікали по моєму обличчю, утворюючи маленькі струмочки. - Чим я так заслужила твою нелюбов?

- Дитино, моя найвродливіша Кассандро, я з матір’ю не бажаємо тобі зла. Але вважаємо, що тобі справді пора створювати власну сім’ю та стати її берегинею. Майже усі твої сестри вийшли заміж, а ти далі відкидаєш сватання та усіх претендентів на своє серце. Нам не залишилося іншого вибору, як допомогти тобі визначитися, - батько взяв мене за руку, проте я почувала себе настільки зрадженою, що змогла лиш осудливо глянути на нього та втекти світ за очі.

Я знову прибігла до храму Афіни. Оплакувала власну неміч, бажання моєї родини видати мене за нелюба. Крізь сльози я знову молила свою покровительку про справедливість та мудре рішення ситуації. Але статуя мовчки стояла перед вівтарем і споглядала мою роз’ятрену душу. Я благала, кричала про змилування, але дарма - жодного відгуку я не почула. Через деякий час роздався гуркіт грому. В той момент я побачила лють Зевса, проте я відчувала несамовитий гнів у собі. Перед очима спалахом промиготіла блискавка.