Частина 3. Розділ 1

Я маю навички виживання у лісі. Тато часто їздив з друзями на рибалку чи, наприклад, у похід, беручи мене з собою. Вони з мамою розлучилися, проте обидва так чи інакше дбають про мене.

Я вмію розводити вогонь навіть без сірників, але зараз багаття не найкращий варіант, оскільки мене можуть помітити. Тому просто запалюю сірник та йду у бік, де, ймовірно, має бути місто. У мене достатньо золота для нічлігу.

Господи, я жила у світі з телефонами, машинами та літаками, але тут мої знання просто ні до чого. Я навіть не зможу пояснити, як створити електричну лампочку чи, наприклад, ліки від якоїсь хвороби.

Навряд чи якісь формули з математики чи дурні визначення з фізики мені допоможуть. Мої знання мізерні. У цьому світі я жалюгідна. Мене скоріше приймуть за божевільну, аніж повірять у літак чи ліфт.

Доводиться пробиратися хащами, тремтячи від страху. Тут надто тихо, аби зберігати спокій. Гілки хрустять під ногами, а кожен шурхіт листя змушує серце калатати, немов скажене.

І де був той розум?

Проте нарешті є час побути наодинці з собою. Звісно, це не найкраще місце для цього та й година пізня...Почувши позаду шурхіт, я зриваюся з місця та біжу не думаючи. Страх темряви дає про себе знати.

Коли на дорозі опиняється гілка, я перечіпляюся через неї та кочуся з невеличкого схилу. Тепер до моїх подряпин та синців додалося ще й порізане обличчя.

Мені не хочеться вставати, тому, звернувшись клубочком, засинаю прямо на траві...

- Леді Лейло!!! - чую чоловічий голос.

- Лейло!!! - інший. Мене шукають. Вскакую та біжу у протилежний бік. Важко орієнтуватися на сонну голову. З такими темпами я наврядчи знайду місто.

Згодом хочеться їсти. До того ж я не можу втамувати тремтіння. Орієнтуюся за сонцем.

Руки несвідомо торкаються волосся, яке так-сяк відрубано. Напевно, я виглядаю жахливо, наче дикунка.

Йду далі й помічаю карету. Перекинуту! А поруч нікого не має. Окрім трьох тіл.

На тремтячих ногах я підходжу ближче, уникаючи трупів, й заглядаю до карети. Можливо, тут є харчі? Ех, лише пусті мішки. Схоже, грабіжники усе забрали.

В наступний момент відчуваю холодне лезо на своєї шиї. Диявол.

- Або гроші заберу, або життя, тобі вирішувати, - хрипить страшний чоловічий голос. - Діставай усе, що є, дівко.

Я повільно лізу до своєї сумки, шукаючи ніж, проте надто налякана, аби зробити щось путнє. Рука торкається прикрас, і я думаю, які шанси вижити у даній ситуації. А їх немає.

Аж раптом ніж прибирають з шиї. Чутно, як позаду падає тіло. Я хутко обертаюся, витягуючи ніж.

- Ти!? - кричу на Крістіана, ступаючи крок назад. - Не підходь! Не смій мене торкатися!

Голос тремтить, а на очі вже навертаються сльози.

Чоловік у тому ж одязі, що і в нашу останню зустріч: біла сорочка й позолочена чорна жилетка, а знизу звичайні брюки.

- Що ти зробила зі своїм волоссям, Лейло?.. - питає Крістіан, наближаючись. - Ти вся у крові, дозволь...

- Ні! - заперечно хитаю головою, міцно стискаючи рукоять ножа. Крістіана це не лякає. Він все так само іде, а я навіть не рухаюся.

Чоловік повільно опускає мою руку з ножем, а потім обережно обіймає. Я всхлипую, притискаючись ближче.

- Я зганьбилася, - шепочу, крізь сльози.

- Усе добре, Лейло. Головне, що ти жива.

- А тобі яка різниця жива я чи ні? Я просто хочу додому.

- І це можливо, Лейло.

Через це хочеться плакати ще гучніше. Це не мій дім! Цей світ не для мене. Я не змогла приборкати його та стати найсильнішою. Я програла на першому рівні.