Розділ 9

Лишати мене наодинці з собою й справді жахлива ідея. Проте я не можу впасти на підлогу при інших та тремтіти від страху.

- Я принцеса. Я ваша леді! Ви зобов'язані мене слухатися! - кричу, піддавшись емоціям. - Вийдіть! Полиште мене одну!

Октавія вкотре намагається всадити мене на ліжко, проте я сіпаюся. Жінка зовсім засмучується. Вона ніби відчуває на собі кожну мою емоцію, через що мені ставало ще жахливіше.

- Вийдіть! Я просто посиджу на своєму ліжку, заспокоюся та покличу вас, аби приготувати постіль.

На силу мені вдається виставити усю прислугу за двері.

Це було помилкою.

Людина розуміє, коли саме починає втрачати ґлузд? Невже я божеволію? Чи це просто тяжкий день?

Усе розлетілося на малесенькі шматочки. Ніби впала ваза. Клей скільки завгодно, але нічого путнього з цього не вийде. Вихід один: купити нову вазу. Почати нове життя.

Я стягую з себе важку сукню та знаходжу зовсім простеньку, ніжно-блакитноно кольору. Потім підбираю невеличку коричневу сумку, яку можна вдягнути через плече. Туди кидаю срібні сережки, кольє, декілька золотих монет та упаковку просто величезних сірників. На останок згадую про «магічні камінці». Кохання вони мені не принесли, тому, можливо, з них буде більше користі, якщо продам на ринку.

Знаходжу чорний плащ-накидку з каптуром. Те, що треба. Проте мене до сих пір дещо непокоїть. Я хапаю ніж.

Це божевілля.

Я піддаюся емоціям та роблю повну дурницю, проте, якщо планую почати нове життя, краще зробити саме так.

Стягую своє волосся у хвіст та ріжу. По самі плечі. Ніхто не повірить, що принцеса бродить посеред ночі з обідраним волоссям та у старій сукні. Я почну все з початку. Знайду будинок, влаштуюся на роботу. У якусь таверну. Буду розносити пиво та мити столи.

Я справді божевільна.

- Чому ви тут? - чую голос з іншого боку дверей. Це Крістіан.

- Її Високість наказала вийти, - відповідає Октавія.

- Як ви могли полишити її саму? - Крістіан намагається відчинити двері, проте я підставила під них тумбу. На деякий час це його затримає.

Швидко одягаю накидку та сумку. Як же вийти? Єдиний варіант - це балкон. Другий поверх - це не так вже й високо. Якщо обережно спущуся, то все буде добре. Накидую каптур та суну відрізане волосся у сумку, аби інші не здогадалися про цю витівку.

Коли опиняюся на балконі, Крістіан входить до кімнати.

- Не підходь! - кричу з балкону, вилазячи на підвіконня. Тут справді не так вже й високо. Стіни рельєфні, тому так-сяк, але я зможу спуститися.

- Лейло, заспокойся. Сядьмо та поговорімо, - тихо каже Крістіан, підіймаючи руки, мовляв, здаюся.

- Я роблю свій вибір. Кожен має право на власний вибір.

Крістіан наближається.

- Якщо ти підійдеш - я стрибну.

Мої слова настільки суворі, що принц вірить. Позаду стоїть Октавія з фрейлінами, проте вони аж нічого не можуть зробити. Я вирішила свою долю і нехай це буде черговою помилкою. Я звикла їх робити.

- Ти багато пережила. Не роби цього, - спокійно каже Крістіан. - Хочеш, ми відправимо тебе додому? Спокійно, без криків. Усе закінчиться добре, але не треба стрибати.

Він думає, що я хочу покінчити життя самогубством?

- Бувай, Крістіан, - сумно тягну, а потім вилажу з балкону. Треба робити це швидко. Варта у будь-який момент може опинитися поруч.

Я біжу крізь сад, оминаючи статуї, а потім опиняюся перед залізним готичним парканом. Швидко збираюся нагору, ризикуючи добряче порізатися. Але мене не спинити, оскільки позаду вже лунають крики.

Немає часу дивитися у минуле.

Я йду у невідомість.