Розділ 7

На жаль, з очей струменять сльози, коли дістаюся покоїв Нейтона. Варта пропускає мене. Я опиняюся у темній кімнаті, де зовсім немає свічок. Мій страх темряви поступається болю, якого завдав Нейтон.

Буду сидіти тут й чекати на нього.

Проходячи повз тумбу, я сильно б'юся ногою об її край. Падаю на підлогу, не в змозі більше боротися. Це була остання крапля.

Не можу стримувати ридання. Цей світ завдає мені надто багато болю. Я зганьбилася, як і всі інші. Я не зможу попросити у короля та королеви одружити нас з Крістіаном і так само не зможу довести їм винуватість власного сина.

Як і інші принцеси я просто поїду додому. Як взагалі дивитися у очі короля та королеви? Чи того самого Крістіана? Краще просто втікти!

Мій погляд припадає на стіл принца. Помічаю червоне сяйво й повільно підводжуся. Мені важко ступати, але однаково йду, аж допоки не помічаю кольє, яке нещодавно бачила на шиї Дженнет.

Через це я скиглю. Який же він мерзотник. Усе сходило з рук!

Відчиняю тумбочку у столі й бачу свою рубінову каблучку, золоті шпильки та інші прикраси, які останнім часом зникали з кімнати.

«Зачекай, будь ласка, хвилину. Мені треба забігти до замку»

«Хтось заходив до кімнати за нашої відсутності? - питаю Октавію, перебираючи сяючі підвіски».

Він пробирався туди. Платив дві золоті монети варті, аби вкрасти у сотні разів дорожчі прикраси.

Надягаю каблучку на середній палець, а своє кольє кладу поміж грудей. Як же це не низько з його боку!

«Мені завжди кортіло потоваришувати з дівчиною зі Смарагдової долини».

«Кажуть, у ваших печерах стіни вщент забиті коштовностями, - продовжує Нейтон».

Розчавлена й з синцем на пів ноги, я йду до Райської вежі. Мені треба перевести подих. Обдумати ситуацію. Знайти рішення.

Воно має бути.

Я хочу додому. Хочу у своє тепле ліжечко. Хочу сидіти у телефоні й споглядати смішні відео, дивитися історичні серіали. Гуляти з друзями чи кататися на велосипеді. Мені потрібне банальне світло, водопровід, газ...Я відчуваю небезпеку, хочеться пристинути до себе коліна й заплакати.

Дорога до вершечку вежі занадто довга. Я встигаю декілька разів впасти. Певно, минули добрі двадцять хвилин перш ніж я вийшла на дах.

Настільки втомлена, що навіть не помічаю нічого підозрілого, підходжу до краю вежі та дивлюся на нічне місто. Через це плачу ще більше. Мені не подобаються ці маленькі будиночки, не подобається відсутність телефонів чи інтернету. Я сумую за нормальною їжею чи навіть тим самим дурнуватим ліфтом, який постійно ламався.

- Твій час добіг кінця, принцеса Лейло.

Різко обертаюся, почувши кроки.

- Хто тут? - питаю.

Темний силует йде на мене. Тут надто темно, аби я побачила обличчя.

- Хто ти?! - питаю удруге, відходячи у сторону.

Тінь рипається у мій бік. Дідько.

Місяць допомагає розгледіти риси знайомого обличчя. Це дядько Дженнет - лорд Севіль.

Він намагається схопити мене, а я занадто слабка, аби дати відсіч.

- Допоможіть! - кричу у темряву.

- Ніхто тобі не допоможе, дорогенька. Ми самі на вершині вежі. Як же цікаво виходить. Впала з Райської вежі!

З цими словами мене хапають за волосся на потилиці. Я не можу нічого вдіяти. Не можу втримати рівновагу й падаю додолу. Коліна пронизує різкий біль. Мене тягнуть, наче мішок, кам'яною доріжкою, а потім Севіль перехиляє мене через бортик.

Моя голова крутиться від усвідомлення висоти вежі, а до горла підступає нудота.

- Кажуть, що якщо впасти з такої висоти, не вдасться навіть упізнати кому саме належало тіло. Воно розлітається на малесенькі кусочки. Уяви собі!

Я намагаюся сильніше вчепитися за бортик. Надто налякана, аби зробити щось більше.

Здається, це кінець.