Розділ 4

Кааз - це країна медицини. Не дивно, що Дженнет передала безліч ліків, лікарських рослин та, звісно, дурні камені з силою зцілення.

Тут п'ять мішечків з різними камінчиками. Кожен мішечок має особливе призначення. Віддаю три з них дівчатам, один Октавії і один обираю собі.

Подарувати дорогоцінні камені Принцесі Коштовностей така собі щедрість. Скоріше насмішка. Проте я однаково обираю собі три камінчики, які, так би мовити, лікують серце - притягують щире кохання.

А хто не мріє закохатися? До того ж взаємно.

Мені не хочеться вірити у слова Крістіана. Я прагну просто наївно любити Нейтона, дурнувато вірити у взаємність та забути про те, яке насправді жорстоке життя.

На жаль, усе не так просто.

Наступного ранку, я разом з Татією спокійно йшли Східною вежею - і раптом Дженнет вийшла з сусідньої кімнати. Я навіть не знала, що її поселили зовсім поруч. Мені час навчитися з користю використовувати своїх фрейлін. Дуже важливо мати вуха по всьому палацу.

- Доброго ранку, Лейло, - каже Дженнет, скептично оглядаючи мене з ніг до голови.

Звісно, моя легка червона сукня з довгими рукавами ніщо у порівняні з цим тугим корсетом, завдяки якому груди та стегна Дженнет стають ще більшими. Як завжди, Мері найкраща, а Лейла нехай бере приклад.

- Навзаєм, Дженнет.

На її шиї я помічаю масивну прикрасу з не менш великими рубінами.

- Кажуть, ти ніяк не можеш обрати принца, - тягне вона, закочуючи очі. - На двох стільцях тобі однаково не всидіти, тому краще повертайся до богом забутого Бріану, аби не ганьбитися й надалі.

Я припіднімаю підборіддя.

- Ти забуваєш, що я така ж сама принцеса як і ти, Дженнет, тому підбирай слова. Думаєш, принесла подарунки і одразу отримаєш підтримку короля? Принц Крістіан навіть дивитися на тебе не може.

На це дівчина тільки самовдовленно фиркає.

- А ти йому до вподоби, так? - з цими словами вона обертається та йде геть. Я хочу повернутися до своєї кімнати, проте в останній момент мене зупиняє Татія.

- Дивіться, - дівчина підхоплює зігнутий аркуш пожовклого паперу. Я швидко розгортаю його й бігаю очима по тексту, написаному чорним чорнилом:

«Я не думав, що людина реально вміє літати, але сам навчився, коли зустрів тебе. Ти подарувала мені не тільки любов, а й крила».

Оглядаю папірець у пошукав імені адресанта, але його, звісно ж, немає.

Чудово. Дженнет вже з кимось листується і цей хтось явно зацікавлений її персоною.

- Татія, мені треба роздати вам з дівчатами важливі доручення. Прямо зараз.

З цими словами ми повертаємося до моєї кімнати. Як то кажуть, змію треба вбити до того як вона виросте й випустить отруту.

Наказую Флорі слідкувати за кожним рухом Дженнет, а от Пенелопу - руденьку дівчину, лишаю у кімнаті. Для цього завдання чудово підійшла б Октавія, проте цю панночку не можливо змусити сидіти на місці. Вона постійно хоче бути поруч зі мною, а я не можу відмовити такій прекрасній жінці. Цікаво, чи є у неї родина? Або мрії? Я б з радістю виділила б їй кошти на більш яскраве життя. Мити нічний горщик та ще насолода.

Наступну частину дня тільки й роблю, що оглядаю лист. Дженнет не просто так носила його із собою. Врешті-решт вирішую навідатися до Нейтона. Ми давно не розмовляли.

Дістаюся Північної вежі й знаходжу кімнату Нейтона.

- Його Високість зараз у себе?

Варта повідомляє, що принц відсутній, але однаково впускає мене всередину. Я входжу до червоно-чорної кімнати, яка в рази більша від моєї.

Поки Нейтона немає можна й огледіти приміщення. Одразу помічаю величезне ліжко з балдахіном, запалені свічки, оскільки вже сутеніє, а також стіл з пустими аркушами паперу.

Обережно припіднімаю один і бачу малюнок з іншого боку.

- Що це? - питаю, а кутики вуст сіпаються у гору.

Це ж я! Тобто, це просто начерки, але чітко видно риси мого обличчя. Хлопець малював мене чорним олівцем, який помічаю поруч. Як же гарно! Усередині вже пурхають метелики. Нейтон все ж таки кохає мене! Не Дженнет. Мене!

- Лейло? - обертаюся на голос й помічаю Крістіана. Я так і не випустила малюнка з рук.

- Крістіане?

Деякий час хлопець оцінює ситуацію, а потім стрімко наближається до мене й грубо забирає аркуш.

- Хто дозволяв тобі чіпати мої речі? - невдоволено питає принц, ніби я побачила найпотаємніше, порушила його особистий простір.

- Твої речі? Хіба це не кімната Ней...О ні. Я все переплутала, - кажу, затуляючи рота долонею.

- Ти не мала цього бачити, - Крістіан кидає на мене погляд повний ярості, тому я швидко тікаю геть, аби не накликати на себе ще більше гніву.