Частина 2. Розділ 1

Лайно.

Декілька годин тому я наказала усій прислузі, включаючи Октавію, піти геть. Добре, насправді це був не наказ, а люб'язне прохання. Після цього я забігла на балкон й забилася у куточок, притискаючи до себе коліна.

Надворі панувала мертва тиша, було чутно кожне слово, яке хто-небудь казав у саду, тому, аби уникнути зайвої уваги, я прикусила руку. Це допомагало стримати гучні всхлипи.

Просто не віриться, що Крістіан так вчинив. А я піддалася. Дала слабинку.

«Не повіриш, але він каже так абсолютно усім принцесам, які приїздять сюди, з метою одружитися зі мною. Проте Нейтон розбиває їм серця, і ті їдуть».

Брехня, брехня, брехня.

Я ненавиджу Крістіана. Він жахливий і намагається зробити таким самим рідного брата у моїх очах. Як же це низько!

Я обережно торкаюся своїх підпухлих вуст, допоки сльози стікають щоками. Мені боляче. Крістіан зробив мені по-справжньому боляче.

Ідіотка.

Він же тільки й чекає, коли я нарешті здамся, відрікуся від свого кохання та піду геть. Але я потрапила у цей світ не просто так. Не дозволю якомусь там самозакоханому нахабі відібрати у мене щастя, яке й без того ледве тримаю у руках.

Протерши обличчя та привівши себе до ладу, я впускаю до кімнати Октавію. День добігає кінця, тому, прийнявши ванну, лягаю спати.

Цікавий факт. Мені доводиться справляти нужду у якийсь залізний горщик, який служниці пізніше миють. Це...некомфортно. Там само як і митися з помічу прислуги.

Напевно, я можу наказати їм піти.

На щастя, вони йдуть самі, полишаючи мене на одинці зі свічкою та дивними думками...

- Тягни сильніше! - шиплю, міцно схопившись за край столу.

- Моя леді, ви не зможете дихати, якщо затягну сильніше.

Я суплюся. Зараз не час мене повчати. Я ж начебто принцеса? То нехай Октавія затягне цей корсет настільки сильно, аби фізичний біль заглушив моральний.

- Роби, що кажу.

Завдяки корсету мої груди здаються більшими, а дихати й справді стає важче. На вулиці стоїть спека, тому краще взяти віяло.

Октавія збирає передні пасма мого волосся та зв'язує їх позаду ніжно зеленою ниточкою, яка відповідає кольору моєї сукні.

Ми опиняємося у саду. Як на лихо, принци опинилися там раніше за нас.

Якщо Крістіан думає, що я буду ховатися - він помиляється. За нами з Октавією крокують два охоронці, тому за свою безпеку я можу не перейматися.

Нейтон та Крістіан по черзі стріляють з лука, сміючись одне з одного, коли хтось з них не потрапляє у центр мішені.

Господи, у цьому корсеті й справді важко дихати.

Ми з Октавією просуваємося у бік хлопців. Мене одразу помічають щасливі очі Нейтона, через що настрій моментально стає кращим.

- Лейло, доброго ранку, - каже він, передаючи свій лук варті. Я киваю та наближаюся до хлопців. Крістіан робить вигляд, що не помічає мене, натягуючи тятиву великого лука.

- Доброго! Я подумала, що ми могли б разом прогулятися садом та обговорити майбутні події, - кажу навмисно голосно, аби позлити Крістіана.

Нічого у тебе не вийде, телепень.

- Звісно, я тільки за! - вигукує Нейтон. - Але перед цим зачекай, будь ласка, хвилину. Мені треба забігти до замку.

Я киваю, і молодший принц іде, полишаючи мене з Крістіаном на одинці. Октавія та варта стоять достатньо далеко, тому можу перейти до головного.

- Я не забуду того, що ти зробив, - вклавши якомога більше люті у свої слова, кажу я. Сльози так і хочуть з'явитися на очах.

- Цього я і хотів, - відповідає чоловік та цілить точно у мішень. - Лейло, людина не може бути настільки щасливою. Подумай про це.

- Навіть імені мого не називай!

- Не наказуй мені. Хто ти така, щоб так говорити зі мною, м?

Мені хочеться ступити крок назад, коли Крістіан наближається до мене ледве не впритул. Погано. Цей корсет й справді не дає змоги нормально дихати. Ох, як кепсько...

- Хто ти такий, щоб так чинити з принцесою? - гарчу, вдаривши його віялом.

- Якого біса ти робиш? - ричить Крістіан. - У Бріані усі такі дивні?

- Я...Та як ти...- розкриваю віяло та швидко махаю ним перед обличчям. - У-ф-ф...сьогодні так спекотно.

Моя рука лягає на корсет, а тим часом очі Крістіана опускаються вниз, прямо до мох грудей, які шалено підіймаються угору.

- Тобі зле? - питає принц.

- Ні, - кажу, жадібно хапаючи повітря. - Де Нейтон? Я краще піду до замку та пошукаю його!

- Не вигадуй. Пішли до альтанки. Ти зараз втратиш свідомість.

- Усе добре! - я ухиляюся від руки принца.

- Ти червона, Лейло, досить жартів.

Проте мені точно не до жартів, коли перед очима з'являються чорні плями.