Розділ 8

«Усе можливо».

Вночі було неабияк важко заснути. Я постійно запалювала свічки, оскільки спати у темряві та ще насолода для дівчини з ніктофобією.

«Усе можливо».

«Якби ти стала моєю дружиною...»

Нейтон гарний, до того ж мій одноліток, а не двадцятирічний чоловік, який веде себе просто нестерпно, неначе противна дитина.

Яка взагалі різниця на кому саме я одружуся? Звісно, це неабияка конкуренція. Якщо одружутися на Нейтоні, є вірогідність нападу з боку Крістіана. Не думаю, що він прагне поступатися своїм місцем.

Стоп.

«Сподіваюся, до обітниць не дійде».

Крістіан не хоче одружуватися. Але й на одноосібне правління розраховувати, певно, марно.

Отже, чисто теоретично, я можу стати дружиною Нейтона.

Тінь від свічки утворювала химерні силуети на стіні, а на балкон постійно прилітали голуби. І як же спати у таких умовах? До речі, перед сном мене добряче помили у залізній ванній, яку принесли прямо до спальні.

Стільки проблем навалилося за один єдиний день, що мені навіть не вистачило часу згадати про життя у іншому світі. Можливо, усі минулі сімнадцять років виявилися дурним сном, а насправді я принцеса? Ох, це нісенітниця. Чому ж я тоді аж нічого не пам'ятаю?

Зараз головне одне - вдало вийти заміж. І Нейтон однозначно найкращий кандидат.

На ранок ми з Октавією снідали на балконі. Оскільки наближався травень, було тепло, а ранкове сонечко приємно лоскотало шкіру.

Мені подобалося, що по всьому периметру балкона тягнулися рожеві троянди. Вони пасували сукні, яку сьогодні підготувала для мене Октавія. Без корсету.

Одразу згадався Нейтон, внаслідок чого варене яйце стало утричі смачнішим. Я запила не надто ситний сніданок кавою з марципаном - тертий мигдаль із цукровим сиропом, а потім Октавія зібрала моє волосся з одного боку і зафіксувала його золотими шпильками. Паралельно з цим вона розповідала мені трохи про минуле, аби я чіткіше зрозуміла, що до чого.

- Мені треба побачитися з Нейтоном, - кажу, йдучи до виходу. - Не знаєш, де його знайти?

Октавія виглядає здивованою.

- Не думаю, що це добра ідея, моя леді. Ваш майбутній чоловік - принц Крістіан. Краще не залишатися з його братом наодинці.

- Нічого ж не станеться, якщо ми просто поговоримо.

Октавія не стала сперечатися й відправилася на пошуки Нейтона. Однак тільки покоївка відчинила двері, як на порозі опинився молодший принц.

- Нейтоне! - одразу викрикую я, усміхаючись. Хіба це не доля?

- Доброго ранку, Лейло. Залиште нас наодинці, - звертається він до Октавії. Покоївка покидає нашу кімнату, незадовільно хитаючи головою. - Я якраз шукав тебе.

Двері зачинилися, і ми, нарешті, залишилися тет-а-тет.

- Я так рада тебе бачити, - кажу з неприхованим захватом, поки принц йде на балкон.

Ми всідаємося біля невеличкого столику з залишками сніданку.

- Я також. Мені завжди кортіло потоваришувати з дівчиною зі Смарагдової долини.

Смарагдовою долиною називали столицю Бріана, звідки, власне кажучи, я походила.

- А мені принца з Неруату, - кажу, беручи до рук один з марципанів. - Пригощайся. Боюся, я не з'їм усього цього самотужки!

Принц по-дитячому сміється, приймаючи мою пропозицію.

- Кажуть, у ваших печерах стіни вщент забиті коштовностями, - продовжує Нейтон.

- О так, алмази, рубіни, смарагди. Це прекрасно.

- Та-а-ак, - хлопець мрійливо закивав. - Напевно, їх настільки багато, що можна купити не один палац.

Я сміюся та переводжу погляд на сад. Мені затишно поруч із ним. У минулому житті я ніколи не мала хлопця, ніколи не цілувалася. А тепер стала принцесою і за шість днів буду складати обітницю. А там і поцілунок буде, а згодом весілля й шлюбна ніч.

До реальності мене повертає доторк до моєї щоки долоні Нейтона. Наші погляди зустрічаються. Він так близько.

Невже це кохання з першого погляду?

- Тобі дуже личить рожевий, - шепоче хлопець, пестячи мою шкіру та волосся. - І блакитний та червоний. Ти будеш прекрасною у будь-якому кольорі.

Мені перехоплює подих. Він так лагідно дивиться на мене, що у животі прокидаються метелики.

- Кхм, пробач, - Нейтон відсторонюється та підводиться. - Ще побачимося, Лейло. Гарного дня.

І хлопець іде. Мої щоки палають, а усмішка сама лізе на обличчя. Я шкірюся немов закохана ідіотка, але це й справді так.

Торкаюся своєї зачіски, але не відчуваю золотих шпильок збоку. Знову загубила! Ох, прикраси це точно не моє.