Розділ 2

- Слава Господу Богу! - лунає знайомий голос. Краще б це була мама. Та, на жаль, ні. Усе та ж сама панночка у зеленій спідниці.

Я торкаюся лоба, на якому лежить волога ганчірка, та оглядаюся. Якась кімната.

Брехня: це справжні царські хороми! Ох, мене наче чекав якийсь там Крістіан? Така собі перша зустріч. Можливо, це все розіграш? Мої друзі стовідсотково вирішили посміятися з мене.

- Де я? - припіднімаюся на лікті. Біля панночки стоять ще дві служниці у коричневих спідницях та білих сорочках. - Що відбувається? Я втратила свідомість? Хто ви?

- Ох, я знала, що Ви не витримаєте два тижні у дорозі, моя леді, - стогне жінка, а я однаково нічого не розумію.

Замість цього чіпляюся хоча б за якусь дрібку інформації.

- А принц Крістіан...?

- Якраз їздив у місто, тому, на щастя, не побачив цього неприємного інциденту, моя леді.

- Він мій чоловік? - питаю на всяк випадок. Може син, бог його знає. У мене наче сьогодні контрольна робота з математики, а я замість цього валяюся у якомусь замку. Ох, нічого не врятує мою річну оцінку.

- Майбутній, моя леді.

- А-а-а, ми одружуємося?

- Так-так, звісно. Якщо Господь Бог буде милостивим, то за два тижні на вас чекатиме найпрекрасніше весілля, яке тільки бачив світ, моя леді.

- Охрініти! - вигукую і одразу затуляю рота долонею. Панна виглядає здивованою. - Тобто, який зараз рік? У мене голова йде обертом.

- Тисяча сімсот шістдесят восьмий, моя леді.

Отже, все погано. Проте кімната й справді нівроку. Цей Крістіан багатий. Логічно, він же принц. А я принцеса Лейла.

- Скільки Крістіану років?

- Двадцять, моя леді.

Мені майже вісімнадцять.

- Яка це країна?

- Неруат, моя леді.

Не чула про таку.

- Як тебе звати?

- Октавія, моя леді!!!

Прекрасно. Світ поступово набуває барв.

Я лежу у білосніжному ліжку з червоним балдахіном. Тут усюди підсвічники та дерев'яні столи. Бачу тарілки з фруктами та кухлі з водою. Здається, я божеволію.

- Кхм, залиште мене, будь ласка, на одинці, - кажу, якомога спокійніше. Сумніваюся, що принцеси так говорять. Але ж я не принцеса. Я просто школярка, яка непогано розуміється на точних науках.

Коли масивні білі двері зачиняються, я вибігаю на балкон. Не можу повірити у те, що відбувається, тому общипую усе своє обличчя.

- Ха-ха, я принцеса! - кружляю навколо себе. Це казка. Кольори не можуть бути такими насиченими, звуки до нестями приємними, а повітря настільки свіжим.

Мою увагу привертає дорога, яка веде до головного входу замку. Ага, отже, я у лівій вежі. Згодом на території палацу з'являються двоє чоловіків. Вони вбрані у білі сорочки, а на поясах чорних штанів тримаються гострі, неначе величезні голки, шпаги. Два охоронці супроводжують чоловіків, допоки вони щось бурно обговорюють, нікуди не поспішаючи.

Один з них стовідсотково принц. Шкода, що з другого поверху не можу точно роздивитися їхні обличчя. Сподіваюся, він гарний. І добрий. Милий та дбайливий.