Частина 1. Розділ 1

‼️Дружнє нагадування‼️Ця книжка - вигадка, написана під враженням від переглянутих мною серіалів та прочитаних книжок. Не треба писати, що у вісімнадцятому столітті усе насправді відбувалося інакше, що я все романтизую і т.д. Мені було весело писати цю книжку, і я сподіваюся, що комусь буде так само цікаво її прочитати.

На вулиці панувала глупа ніч, коли я читала книжку про життя у казкових палацах. Це здавалося чимось неймовірним. Вишукані вбрання, смачнющі солодощі, прекрасні довгогриві коні та не менш гарні принци. Кохання, пригоди та щастя.

Я любила усе романтизувати, забуваючи про темний бік життя та мінуси, яких, зазвичай, набагато більше. Не хочеться вірити, що наше існування настільки нудне й похмуре.

Коли до кімнати увійшла мати й, накричавши, забрала мій телефон, мені не залишилося нічого іншого, окрім як лягти спати, мріючи про величний палац з гігантським садом.

Життя було б набагато кращим, якби я народилася там! Народилася принцесою, вдало закохалася, розгадувала найцікавіші інтриги та з легкістю позбувалася усіх своїх суперниць.

Але замість цього я вчу дурну математику та готуюся до випускних екзаменів. Набридло! Набридла мати зі своїми зауваженнями, вчителі з постійними контрольними роботами та безглуздо прожиті дні.

Ненавиджу своє життя.

На такій сумній ноті я заснула, поринаючи у казкові сновидіння...

...Мене легенько штурхають убік, через що я невдоволено морщу носика. Ну і хто це? Невже мати вирішила зіпсувати настрій з самого ранку?

- Моя леді, прокидайтеся! Леді Лейло, ми прибули, - торохкотів жіночий голос поруч.

Я розплющую очі й озираюся. По-перше, я сиджу. По-друге, я сиджу у якійсь коробці. І, нарешті, по-третє, що, у біса, відбувається!?

Я трясу головою, але картинка перед очима не змінюється. Чудово.

- Що? - я оглядаю цю біжеву коробку з багряними шторками на невеличкому віконці. Потім мій погляд припадає на жінку поруч. Вона у білій сорочці, що заправлена у довжелезну смарагдову спідницю, а каштанове волосся стягнуто у гульку на потилиці.

- Ваша Високосте, ми прибули, - каже жінка років тридцяти, відсуваючи шторку, аби роздивитися краєвид.

- Куди? - вражено питаю, перебуваючи у шоці. На мені витончена блакитна сукня й декілька срібних та золотих браслетів, а ще я відчуваю масивні сережки, які, певно, не менш коштовні. Що тут взагалі відбувається?

- Ох, моя леді, ви сильно втомилися. Сподіваюся, Його Високість принц Крістіан з королівською родиною подбали про Ваш комфорт.

- Крістіан хто? Ой лишенько.

Я хапаюся за голову, але не встигаю перетравити інформацію, бо відчиняються двері карети. Прийдеться виходити. Чоловік у сорочці з пишними рукавами пропонує мені руку, а я, у свою чергу, не відмовляюся від допомоги.

Мої підкручені каштанові пасма волосся приємно лоскочуть шкіру спини, оголену від одягу. Схоже, позаду добрячий виріз.

І тут мій погляд помічає його: зáмок.

Величезний, вашу матір, зáмок. З баштами, вежами та гігантськими балконами. Із квітучим садом, шумними фонтанами, дивовижними статуями та величними вхідними дверима аркоподібної форми.

- Ха-ха, - я істерично усміхаюся і враз втрачаю свідомість.