РОЗДІЛ 22

— Лео!

Себастіан уже біг. Потім він ще багато разів прокручуватиме в голові ці кілька секунд і щоразу ненавидітиме одне й те саме — відстань. Від машини до них було зовсім недалеко. Кілька десятків метрів. В інший день він пройшов би їх, навіть не помітивши. Зараз ці метри здавалися прірвою.

Чорний автомобіль, проломивши ворота, ковзнув по гравію. Його повело боком, колеса вирвали з-під себе дрібне каміння, швидкість упала, але машина не зупинилася. За кермом сиділа Міранда.

Себастіан побачив її обличчя лише на мить — бліде, напружене, перекошене тією люттю, яку він ще кілька годин тому відмовився навіть вислуховувати у своєму кабінеті. Тепер вона дивилася прямо перед собою. Туди, де стояли Елара й Лео.

— Лео, відійди! — крикнув Себастіан.

Хлопець повернув голову на голос батька. У руці все ще був м’яч. В очах — нерозуміння. Він просто не встиг усвідомити, що машина, яка мала зупинитися, не зупиняється.

Елара встигла. Вона подивилася на автомобіль, на Лео — і більше ні на що. Не рахувала відстань. Не думала, куди краще стрибнути і чи встигне відштовхнути його досить далеко. Її тіло відреагувало раніше, ніж розум устиг назвати це рішенням.

Елара кинулася до Лео, обхопила його обома руками, притиснула до себе й різко розвернулася так, щоб опинитися між хлопцем і машиною.

— Еларо!

Себастіан почув власний голос, але не впізнав його. Капот зачепив її збоку. Удар вийшов не таким сильним, яким міг бути: ворота, гравій і різкий поворот уже забрали частину швидкості, але цього вистачило.

Елару смикнуло вперед. Вона втратила рівновагу, але навіть тоді не випустила Лео. Вони впали разом біля краю кам’яної доріжки, і лише в останню мить хлопця винесло трохи вбік.

Елара прийняла основний удар на себе. Плечем вдарилася об землю, а скронею — об край кам’яної сходинки. Її руки нарешті розімкнулися. Лео перекотився на гравій, подряпавши долоні й щоку. Елара залишилася лежати нерухомо. Машина проїхала ще кілька метрів і врізалася в низький кам’яний бордюр. А потім світ знову наповнився звуками.

— Еларо!

Лео кинувся до неї. Себастіан добіг майже одночасно й упав на коліна.

— Не рухай її.

— Але вона...

— Лео, не рухай її!

Хлопець завмер. Себастіан сам почув страх у власному голосі й ненавидів його за те, що син теж почув. На скроні Елари виступила тонка смужка крові. Обличчя було білим, очі заплющеними, а ліва рука лежала неприродно близько до тіла.

— Еларо.

Він торкнувся її щоки. Жодної реакції.

— Еларо, чуєш мене?

Лео стояв поруч навколішки. На щоці була подряпина, долоні в крові від гравію, але Себастіан уже бачив головне: син при свідомості, дихає, рухається.  Елара — ні.

— Тату…

Себастіан приклав пальці до її шиї. Кілька секунд він не відчував нічого, а може, просто власні руки тремтіли настільки сильно, що він не міг зрозуміти.

Потім знайшов пульс. Слабкий, але рівний. Він видихнув.

— Вона дихає.

Лео затиснув рот долонею. Позаду Марта вже говорила з диспетчером швидкої, називаючи адресу й пояснюючи, що сталося. Оуен був біля чорної машини. Водійські двері відчинилися, і Міранда спробувала вийти.

— Не чіпайте мене! — різко крикнула вона. — Я сама. 

Оуен перегородив їй шлях.

— Залишайтеся на місці.

— Відійдіть.

— Поліція вже їде.

Вона смикнулася повз нього. Оуен перехопив її за руку й притиснув до дверей рівно настільки, щоб вона не могла рушити далі.

— Я сказав: залишайтеся на місці.

Його голос був спокійним. Майже тихим. І саме тому Міранда нарешті перестала рватися вперед. Себастіан цього майже не чув. Увесь його світ звузився до жінки на землі.

— Еларо, відкрий очі.

Вона не ворухнулася. Його пальці ковзнули по її щоці. Ще вчора він шукав її по місту, боячись, що втратив через чужу брехню. Сьогодні вона повернулася. Сміялася перед його домом. Сперечалася з Лео через якийсь дурний м’яч. П’ять хвилин тому він дивився на них і вперше без жодної внутрішньої суперечки подумав: моя сім’я.

А тепер вона лежала перед ним і не відкривала очей.

— Еларо, будь ласка.

Слово вирвалося саме. Себастіан Кроуфорд, який усе життя вирішував, наказував, домовлявся і знаходив спосіб отримати потрібний результат, зараз не міг зробити нічого. Тільки просити.

— Чуєш мене? Будь ласка, відкрий очі.

Лео тихо плакав поруч. Себастіан нахилився ближче.

— Я тебе люблю.

Голос зламався. Йому було байдуже.

— Чуєш? Я люблю тебе, Еларо. Я, чорт забирай, тебе люблю. Тільки відкрий очі.

Її повіки не здригнулися.

— Не після всього цього. Не зараз. Будь ласка.

Він ніколи не думав, що перше зізнання прозвучить так. Не в ліжку. Не за вечерею. Не одного дня, коли він нарешті вирішить, що момент достатньо правильний. На кам’яній доріжці, стоячи навколішки біля жінки, яку щойно мало не вбили, тому що вона закрила його сина власним тілом. Сирена швидкої почулася за воротами. Лео здригнувся.

— Вона ж прокинеться?