РОЗДІЛ 19

Себастіан кілька секунд дивився на сина, не розуміючи, як узагалі могла прозвучати ця фраза.

— Як ти міг вигнати Елару з нашого дому?!

Лео стояв на сходах блідий, із почервонілими очима й такою люттю на обличчі, якої Себастіан не бачив у нього ніколи. Навіть у найгірші періоди після розмов про матір хлопець не говорив з ним так. Міг замкнутися, відвернутися, піти у свою кімнату, відповісти різкіше, ніж дозволяв собі зазвичай. Але зараз у ньому не було бажання сховати біль. Навпаки — Лео ніби більше не міг втримати його всередині.

— Я не розумію, про що ти говориш.

— Не розумієш? — Лео гірко засміявся й почав спускатися. — Тоді я поясню. Твій Дерек сьогодні прийшов сюди з вашою шлюбною угодою, сказав Еларі, що ти її підписав і що вона повинна піти. Через мене. Бо мій спокій, моя школа і моя прекрасна репутація раптом виявилися важливішими за те, що я сам хочу!

Себастіан завмер. Дерек. Шлюбна угода. Елара. Три речі, які не мали опинитися в одному реченні. Лео вже не зупинявся.

— Він розповів їй про якісь перевірки, соціальні служби, школу, про те, що її батько може втягнути мене в скандал. Сказав, що ти не будеш ризикувати мною і тому вирішив, що вона повинна піти. А потім ще дав їй картку з грошима, ніби ти вирішив заплатити їй за те, що вона більше тут не потрібна!

Себастіан повільно перевів погляд на Марту. Вона стояла біля входу у вітальню, і її звично спокійне обличчя було майже білим. Оуен залишався трохи осторонь, біля дверей, але важкий погляд говорив достатньо. Отже, це не було якоюсь страшною помилкою Лео. Дерек справді приходив.

— Вона тебе захищала, — продовжив Лео, і тепер у голосі вже було більше болю, ніж люті. — Ти розумієш це? Вона думала, що ти її вигнав, плакала через це й усе одно не дозволила мені ненавидіти тебе. Пояснювала, що ти хороший батько, що ти зробив це заради мене, що тобі теж, напевно, боляче. Вона навіть після всього не сказала про тебе жодного поганого слова.

Себастіан відчув, як усередині щось різко стислося.

— Я цього не робив.

Лео замовк. Уперше відтоді, як Себастіан зайшов у дім.

— Що?

— Я не підписував шлюбної угоди, не посилав сюди Дерека і не говорив Еларі залишати цей дім.

Лють на обличчі хлопця наче тріснула. Крізь неї проступило щось набагато страшніше — нерозуміння, за яким майже відразу прийшла надія.

— Але він приніс документ із твоїм підписом.

Себастіан повернув голову до столика, куди кілька хвилин тому поклав букет білих троянд. Лео теж глянув туди. Він спустився останніми сходинками, підійшов до столика й обережно підняв квіти. Під ними лежала тонка папка, а поруч — чорна картка.

— Ось.

Себастіан узяв папку. Відкрив. Перші сторінки були йому добре знайомі. Той самий текст, який Рід кілька днів тому намагався зупинити, запізнившись буквально на кілька хвилин. Унизу стояв справжній підпис Елари. А поруч — дуже хороший, майже бездоганний підроблений підпис Себастіана. Його пальці повільно стиснули край паперу.

— Це не мій підпис.

Лео зблід ще сильніше.

— Ти впевнений?

Себастіан підняв на нього очі.

— Я знаю, що підписував у своєму житті. Цього документа я не підписував.

У голосі не було крику, але Марта мимоволі затримала подих. Себастіан різко закрив папку.

— Де Елара?

Ніхто не відповів одразу. Ці кілька секунд раптом стали нестерпно довгими.

— Де вона? — повторив він уже зовсім іншим голосом.

Марта першою змусила себе заговорити.

— Вона пішла, сер. Приблизно дві години тому.

Себастіан навіть не відразу усвідомив усе, що вона сказала далі.

Дві години. Елара вже дві години була десь сама — після того, як у його домі їй показали документ із його підробленим підписом, переконали, що він відмовився від неї заради Лео, і фактично попросили зникнути до його повернення. Він різко розвернувся й пішов до сходів.

— Себастіане…

Голос Марти залишився десь позаду. Він уже майже біг. Піднявся нагору, відчинив двері Елариної кімнати й завмер на порозі. Кілька безглуздих секунд він просто дивився всередину. Можливо, сподівався побачити відкриту валізу. Порожні вішалки. Зникле взуття. Хоч щось, що означало б: вона збиралася, думала, куди піде, брала із собою частину життя, яке встигла тут створити. Але кімната виглядала так, ніби Елара могла повернутися будь-якої хвилини. У гардеробі висіли сукні, які він замовив для неї після весілля, на полицях стояло взуття, лежали домашні речі, халати й коробки з дрібницями, що за ці кілька тижнів непомітно перестали бути просто речами й стали частиною її присутності в цьому домі. Навіть шовкова піжама залишилася на місці.

Себастіан повільно пройшов углиб кімнати. Нічого не зникло. Абсолютно нічого. На одну божевільну секунду йому захотілося вийти звідси, відчинити двері власної спальні й побачити її там. Босу, з розпущеним волоссям, із тим тонким браслетом на зап’ясті, сердиту через якусь його чергову спробу щось вирішити за неї.

Але дім мовчав. І ця кімната раптом сказала йому набагато більше, ніж могла б сказати будь-яка записка. Елара пішла так, ніби не мала права забрати із собою навіть найменшої речі, яку отримала тут.

Себастіан спустився вниз значно повільніше. Лють уже нікуди не зникла, але тепер під нею було щось гірше. Страх.