ПРОЛОГ

Елара Морріс зрозуміла, що вечір остаточно зіпсований, коли батько вдруге за десять хвилин вимовив слово «весілля».

Не «пропозиція». Не «твій вибір». І навіть не поблажливе «якщо ти погодишся».

Саме весілля. Наче залишилося тільки дату вписати в календар. Чоловік навпроти — Оскар Лейн — усміхався так, ніби теж не бачив у цьому жодної проблеми. Наче право на її руку, життя і, бажано, мовчання вже входить в пакет домовленостей між двома родинами. Елара повільно провела пальцем по тонкому браслету на зап’ясті й зробила ковток води.

— Еларо, — тихо сказав батько.

Вона підняла очі.

— Усміхнися.

— Я усміхаюся.

Генрі Морріс подивився на неї довгим поглядом.

— Ти виглядаєш так, ніби плануєш когось убити.

— Не когось конкретного. Я ще обираю.

Оскар засміявся. Батько — ні. Елара й не чекала. Останні пів години вони обговорювали її майбутнє так само, як кілька хвилин перед тим говорили про новий контракт: терміни, вигоди, потрібні знайомства, злиття інтересів. Тільки в договорі  хоча б питали підпис.

Саме тоді за сусіднім столиком заговорили японською. Елара мимоволі прислухалася. Вона сиділа до них спиною, але знала, хто там. Себастіан Кроуфорд. Його ім’я в цьому місті знали всі, хто мав хоча б трохи стосунку до великих грошей. Він не успадкував імперію. Він її побудував. І, судячи з того, як про нього говорили, не мав звички програвати. Елара не збиралася втручатися. Чужий бізнес її не стосувався. Їй цілком вистачало власного життя, яке сьогодні намагалися продати без її згоди. А потім за спиною пролунав тихий жіночий голос:

— Він не перечитуватиме додаток. В оригінальній версії все звучить достатньо чисто. Після підпису матиме значення тільки  японський текст.

Другий голос відповів:

— Головне, щоб він підписав сьогодні. Коли зрозуміє, що гарантії стосуються не одного проєкту, а всього холдингу, буде вже пізно.

Елара завмерла з келихом біля губ. Японську вона знала не ідеально, але достатньо, щоб зрозуміти головне. За сусіднім столиком не торгувалися. Когось дуже красиво, дуже дорого і дуже професійно збиралися поховати в контракті.

Вона ледь повернула голову. Себастіан сидів у профіль. Поруч із ним — бездоганно вдягнена  жінка з русявим волоссям, яку Елара знала в обличчя: Міранда Вейл, одна з найближчих людей Кроуфорда в бізнесі. Ще двоє чоловіків і представники другої сторони.

Перед Себастіаном уже лежали документи. Міранда посунула до нього ручку. Елара стиснула губи. Не її справа. Абсолютно. Вона взагалі сьогодні мала достатньо власних проблем.Себастіан взяв ручку.

Елара поставила келих на стіл. Потім взяла білу паперову серветку, що лежала біля її тарілки, легко промокнула нею губи й подивилася на чіткий слід темної помади. Можливо, справа була в тому, що весь вечір вона сама почувалася пунктом договору. Можливо, саме тому їй раптом стало фізично нестерпно дивитися, як поруч те саме роблять з іншою людиною.

Вона склала серветку навпіл і підвелася.

— Куди ти? — неголосно запитав батько.

— Подихати.

— Еларо, сядь. Ми ще не закінчили.

Вона глянула на нього.

— Оце я якраз дуже добре зрозуміла,  але тут занадто душно від чужих планів.

І рушила до сусіднього столика. Міранда помітила її першою.

— Перепрошую, але це приватна зустріч.

Елара всміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Я не затримаю вас надовго.

Себастіан підняв на неї очі. Сині. Спокійні. На обличчі — жодного здивування, хоча незнайома жінка щойно без запрошення підійшла до його столу в момент підписання угоди.

Елара нахилилася до нього.Достатньо близько, щоб для всіх навколо це виглядало саме так, як їй було потрібно. Безсоромний флірт. Її темне волосся ковзнуло вперед, відгороджуючи їх від чужих поглядів. І вона дуже тихо, майже торкаючись губами його вуха, сказала:

— Не підписуйте. Вас дуже філігранно намагаються поховати в цих паперах.  На кону не тільки кілька мільйонів, а  ім’я, яке ви будували роками. І ще одна порада, містере Кроуфорд: не поспішайте довіряти людині, яка так вправно підсунула вам ручку для цього підпису.

Вона випросталася раніше, ніж він устиг бодай щось запитати. Себастіан не змінився в обличчі. Лише погляд на мить ковзнув до ручки в його пальцях. А потім — до Міранди. Цього руху майже ніхто не помітив. Елара — помітила. 

Вона поклала перед ним складену серветку. З боку це виглядало ідеально. Наче там номер телефону, запрошення. Наче нахабна жінка підійшла до Себастіана Кроуфорда посеред ділової зустрічі, прошепотіла щось на вухо, залишила серветку й вирішила, що їй усе зійде з рук.

— Гарного вечора, містере Кроуфорд.

Себастіан лише трохи нахилив голову у відповідь. Елара всміхнулася. І пішла. За своїм столом Оскар зустрів її поглядом, у якому тепер було значно більше цікавості.

— Ви знайомі з Кроуфордом?

Елара сіла.

— Ні.

— Тоді це виглядало дуже… особисто.

— Рада, що вам сподобалося.

Батько дивився на неї так, що вода в келиху мала б замерзнути. Оскар, навпаки, явно розважався.

— І що ви йому сказали?

Елара взяла келих.

— Якщо ви колись навчитеся ставити запитання, на які маєте право отримати відповідь, я обов’язково це відзначу.

Усмішка Оскара трохи змінилася. Генрі тихо промовив:

— Досить.

Елара зробила ковток води.

— Повністю підтримую.

За сусіднім столиком Себастіан розгорнув серветку. Порожньо. Лише чіткий відбиток губ. Він подивився на нього. Потім — на Елару. Вона вже не дивилася в його бік. Себастіан відклав ручку.

— Панове, зробімо перерву. Я хочу ще раз перевірити кілька пунктів.

Один із чоловіків навпроти насупився.

— Ми ж уже погодили всі умови.

— Саме тому додаткові двадцять хвилин нічого не зіпсують.

Міранда нахилилася до нього.

— Себастіане, юридичний відділ усе перевірив. Ми можемо підписувати.