Приречені на дитинство

Одного разу я, знаходячись в Ірландії, збирав матеріали про кельтську культуру. Аби впорядкувати інформацію, вирішив прогулятися по цвинтарю. Я знаходився в Туамі – древньому місті графства Голуей, назва якого перекладається з латині як «Могильна гора». Серед кельтських хрестів я побачив у вечірньому присмерку привид дівчинки – вона мене кудись кликала. Вона сказала, що її звати Катарина та що їй сім років. Місячне світло продиралось крізь темні ялини. Вона мене повела за собою. У лісі край дороги стояла мертва тиша. Посеред галявини стояв покинутий Будинок матері й дитини. Усі стіни поросли плющем. Темні вікна виглядали як сумління садиста.

Катарина дає мені цукерку, але розгорнувши обгортку я бачу тільки попіл – дівчинка усміхається. Спускаючись до їдальні Будинку, я бачу привиди дітей, які граються в іграшки. Усі вони дивляться на мене мертвим поглядом. Діти не знають, ким вони були й ким вони стали. Одна дівчинка розказує мені, що її тіло викинули в канаву, бере свого ведмедика й біжить далі. Маленький хлопчик Том говорить, що його тіло загорнуто в мішок і лежить в підвалі. А ще він каже, що йому подобається гратися в доганялки – стіни не заважають бігати. Ще багато з дітей граються в саду, катаються на гойдалці. Починає світати. Вони мені говорять, щоб я про них нікому не розповідав. Вони плачуть. Я в сльозах покидаю забутий Будинок. Але обіцяю дітям приходити щовечора.

Проміння вранішнього сонця розрізає туман, який спускається з гір. Духи смерті ховаються в печерах. Я вийшов на шосе й поїхав у місто.