Епілог...

    下辈子，我会先找到你。

         У безкраїх міжсвітових просторах, де ефір розливається абсолютним спокоєм, час не має влади. Тут людські душі, звільнені від тягаря земного буття, нарешті знаходять омріяне умиротворення та тиху, неземну радість. Проте серед мільярдів світлих іскор одна завжди вирізнялася бунтівною, невгамовною цікавістю. Вона щойно піднялася з земного плану — тонка, тремтлива, але дивовижно цілісна. Ця душа пам’ятала кожен свій земний шлях, кожне колись дане їй ім’я, та найтеплішим вогником у її суті відгукувалося одне — Аяна. 

— Невже ти повернулася… — важке, суворе луння прокотилося безмежжям, змушуючи саму тканину простору вібрувати від прихованої могутності. Це був голос першооснови. 

    Аяна не здригнулася. Навпаки, її духовна оболонка спалахнула м’яким, золотавим світлом відвертої ніжності. 

— І я рада тебе бачити, Всесвіте, — видихнула вона, і в її голосі бриніла м’яка посмішка, що дисонувала з навколишньою величчю.

 — Ти знаєш, що чекає на тебе тепер? — ехо Всесвіту знову налилося холодною строгістю, нагадуючи про непорушні закони карми та рівноваги. Простір навколо стиснувся, ніби вимагаючи покірності. 

— Знаю, все знаю, — радісно, майже невагомо відповіла Аяна. Вона відчувала провину, але не страх. — Та хіба це має значення? Тепер у мене є ціла вічність на роздуми та каяття. Я готова прийняти будь-який присуд… Лише благаю: дозволь мені забрати їхній біль. Дозволь полегшити страждання тих, кого я залишила там, на Землі. 

       У повітрі повисла важка, наелектризована пауза. Космічний розум мовчав, зважуючи її жертовність. Нарешті простір знову заговорив, але цього разу в його гуркоті почулося щось невимовне й невідворотне: 

— У мене на тебе інші плани…

        У ту ж мить абсолютне, первозданне біле світло вибухнуло з самої серцевини порожнечі, засліплюючи весь міжсвітовий простір і поглинаючи Аяну в океані нової, невідомої досі долі.

     2112 рік... 

       Ніч не була темною — вона була наповнена м’яким неоновим сяйвом футуристичного міста, що відбивалося у хвилях океану. Аві стояла на самому краю берега, де вода торкалася піску, наче шепіт вічності. У свої двадцять вона вже підкорила світ словами, але всередині неї завжди жила тиша, яку не могли заповнити жоден успіх, жодна премія чи аплодисменти.

        Поруч, на безпечній відстані, стояла її подруга. У кожному її русі, у тому, як вона сканувала горизонт, відчувалася стародавня сила — та сама незламна вірність Арії, яка тепер трансформувалася у професійну витонченість. Вони були дуетом, що не потребував пояснень. Але раптом повітря завібрувало. Океан на мить затих, наче затамувавши подих. Аві обернулася. 

      Навпроти неї, всього в кількох кроках, стояв юнак. У його постаті було щось від сталі та вітру, щось настільки знайоме, що в грудях Аві стався справжній тектонічний зсув. Коли їхні очі зустрілися, простір між ними спалахнув невидимим золотим вогнем. Це не було просто знайомство. Це було полум’я, що нарешті знайшло свою другу половину після тисячолітнього блукання в пітьмі.  

       Всередині Аві стався емоційний вибух — такий самий потужний, як колись у паливній системі того далекого бункера, але цього разу це був вибух творення, а не руйнування. Кожна клітина її тіла відгукнулася на його присутність. Вона відчула, як її "золота нитка" натяглася і нарешті замкнула контур. У його погляді вона побачила не просто незнайомця, а дзеркало власної душі — ту саму глибину, ту саму жертовність і ту саму "тишу", яку вони колись розділили на острові Нанші. 

      Він не промовив ні слова, але його присутність заповнила весь її всесвіт. Це було відчуття абсолютного впізнання. Повернення додому. Проте це зовсім інше життя, інша історія... Вона наповнена щирістю, коханням і вірністю. Історія, де всесвіт дозволив насолоджуватися одним одним.....