Розділ 24

Ніч огорнула острів Нанші важким, липким покривалом. Військовий табір поринув у тривожний сон, але для двох душ спокій був недосяжною розкішшю. Арія та Аяна сиділи на своїх койках, розділені лише вузьким проходом і бездонною прірвою того, що мало статися. Аяна мовчки складала речі, і кожен шов її сумки здавався їй зашморгом на шиї минулого. Арія рахувала хвилини, знаючи: коли Лін і Тео розплющать очі, їхній світ уже зміститься.
        — Здається, всі сплять? — пошепки запитала Аяна. Її голос тремтів, наче натягнута струна під вітром.
        — Час іти, — коротко кинула Арія. В її словах загартована рішучість боролася з крижаним страхом втрати.
Вони вислизнули з намету, наче тіні. Мотор швидкісного мотоцикла ледь чутно забурчав, і вони рушили в ніч. Арія впевнено стискала кермо, прокладаючи шлях крізь темряву, а Аяна, притиснувшись до її спини, заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом горіли очі Ліна. Щоб не дозволити серцю розірватися завчасно, вона почала тихо співати — мелодія була ледь чутною, але в неї вона вкладала все те "кохаю", яке не встигла викричати йому в обличчя.
Ранок у таборі вибухнув яскравим, безжальним світлом. Лін, підхоплений передчуттям біди, першим увірвався до намету Аяни. Побачивши порожню постіль, він відчув, як у грудях утворюється вакуум. Тео застиг поруч, його погляд метався по намету в пошуках хоча б сліду Арії. Лише Кей залишався незворушним, хоча його кулаки були стиснуті до білизни.
         — Їм потрібно було вийти раніше, — сухо пояснив він. — Ми прибудемо вночі, а їм треба бути на місці з останніми променями сонця, щоб зникнути в тінях.
Попри логіку, серця Ліна й Тео билися в шаленому ритмі тривоги. За годину загін уже мчав слідом, здіймаючи куряву розпачу на дорогах Нанші.
Сектор Санья зустрів дівчат запахом смерті та зруйнованим камінням. Вони рухалися крізь руїни, мов два привиди.
          — П’ятсот метрів до чорного входу.— прошепотіла Арія в мікрофон. — Аяно, тримайся біля мене.

Аяна не відповіла. Вона міцно стиснула жетон на шиї. Метал, нагрітий її тілом, тепер здавався єдиним джерелом життя. 'Я тут, Ліне. Я зроблю це для нас, все буде добре.." — пульсувало в її скронях.
Після встановлення вибухового сигналу вони прослизнули в саме серце бункера. Запах озону та мастила змішався з металічним присмаком страху. Перед ними постав консоль         — монстр із дротів і камер.
         — У тебе десять хвилин. Починай! — Арія зайняла позицію, звівши автомат.
Аяна опустилася на коліна. Її руки, створені для того, щоб тримати перо і писати про світле майбутнє, тепер холоднокровно різали ізоляцію ворожих систем. Але раптом екран спалахнув кривавим кольором.
       — Мел… система змінена. Це протокол самоліквідації, — голос Аяни став крижаним, як у людини, що вже побачила свою смерть. — Якщо я від’єднаю шлюз, вони пройдуть.... Але замок заблокується зсередини. Щоб вони встигли вийти з вогняної пастки, хтось має залишитися тут і вручну підтримувати перезапуск кожні п'ятдесят секунд.
           — Про що ти кажеш?! — Арія різко обернулася, її обличчя за маскою спотворилося від жаху.
            — Про те, що ти маєш піти й дати знак. А я залишаюся, — впевнено промовила Аяна, вихоплюючи зброю.
У цей момент у коридорі пролунав гуркіт. Юрій. Він з’явився як злий рок, засліплений власною нікчемністю.
          — Дівчата, я допоможу! — закричав він, незграбно кидаючись уперед і перетинаючи лазерний промінь, який Аяна так ретельно обходила.
Сирена розрізала тишу, як ніж — плоть. Аварійне світло перетворило бункер на червоне пекло.
            — Ідіот! — вигукнула Арія, відкриваючи вогонь по охороні. — Аяно, йдемо! Ми не зможемо!
Аяна глянула на радар. Загін Ліна вже був у зоні ураження. Якщо вона відпустить рубильник — вони загинуть у перші ж секунди.
           — Арі, забирай цього дурня і йди! Це наказ! — вигукнула Аяна, і в її голосі пролунала така незламна влада, що Арія на мить заціпеніла. — Я залишаюся тут. Заради нього. Заради всіх вас. Тікайте!
Арія завагалася лише на частку секунди. Вона побачила в очах подруги не страх, а крижану рішучість Близнюкового Полум’я, яке вже все вирішило. Схопивши пораненого в плече Юрія за комір, Арія кинула останній погляд на Аяну — погляд, у якому було прощання двох сестер і зникла в задимленому коридорі.
Аяна залишилася сама. Червоне світло пульсувало в такт її прискореному серцю. Вона міцно стиснула важіль рубильника. Кожні п'ятдесят секунд система намагалася скинути налаштування, і щоразу дівчина, долаючи опір розпеченого металу, повертала його назад.
              — Ще трохи… ще трішки, коханий… — шепотіла вона, коли пальці почали німіти від напруги.
Ззовні сектор Санья здригнувся від серії потужних вибухів — це був сигнал Арії.
                — Вперед! — прокричав Лін, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Загін увірвався на територію, неначе смерч. Лін ішов першим, його автомат не замовкав ні на мить, але в голові пульсувала лише одна думка: Де вона? Чому я не відчуваю її?
Коли вони дісталися центрального входу. Лін побачив Арію, яка тягла напівпритомного Юрія.
              — Де Аяна?! — вигукнув він, хапаючи Арію за розвантажувальний жилет.
Вона не відповіла. Лише кивнула в бік герметичних дверей, які вже почали деформуватися від внутрішнього перегріву.
         — Вона тримає систему… — прохрипіла Арія крізь сльози. — Шлюз заблоковано!
Аяна чула постріли, що розривали ніч, і вибухи, від яких здригався фундамент бункера. Кожен крок у коридорі відлунював у її скронях. Її мозок, загартований роками аналізу, працював на межі людських можливостей. " Будь-яку систему, яку неможливо вимкнути, можна перенаправити", — промайнуло в голові, як рятівний код.
"Енергію треба скерувати на задній відділ… там їхні арсенали. Якщо я випалю їх, укриття перетвориться на пастку для ворога. У мене буде сім хвилин, щоб добігти до виходу. Сім хвилин проти вічності…"
У цей час за броньованими дверима Лін божеволів від безсилля. Він ігнорував вогонь, що вже зачіпав його камуфляж, і крики Кея про неминучий обвал. Лін бив кулаками в скло, стріляв у замки, поки Тео і Кей намагалися відтягнути його силою.
         — Аяно! Відчини! Це я! — його голос, зазвичай сталевий, тепер був розпачливою молитвою, що розривала серце кожному, хто її чув.
Всередині Аяна почула його. Цей крик став її останнім якорем. Вона востаннє глянула на монітор: загін у безпеці, шлях вільний. Вона виконала свій обов'язок. Вона врятувала його. Її пальці міцно стиснули жетон на шиї.
           — Точно… Тепер — вибухай!
Найпотужніший спалах у паливній системі заднього відділу змусив саму землю здригнутися від агонії, підкинувши масивний бетонний бункер у повітря, наче дитячу іграшку. Важкі сталеві двері вирвало з петель і зім’яло, наче аркуш тонкого паперу, відправляючи їх у вільний політ крізь вогняний туман.
​Ударна хвиля, важка й розпечена, збила Ліна з ніг, відкинувши його на кілька метрів і засипавши гострим камінням та їдким пилом. Але навіть крізь цю пекельну завісу, коли легені обпікало озоном і гарю, він бачив лише її. Аяна бігла йому назустріч — тендітний силует на тлі апокаліпсиса, а за її спиною, здіймаючись до самих зірок, гналася стіна живого, ненаситного полум’я.
​Навколо панував хаос розпаду. Тео, зреагувавши з відчайдушною швидкістю воїна, в останню секунду накрив Арію своїм тілом, втискаючи її в сухий пісок острова; вони разом впали в обійми землі, рятуючись від смертоносного вітру, що ніс у собі уламки металу та смерть.
​Але Лін... Лін діяв наперекір усім інстинктам самозбереження. Там, де професійний солдат мав би шукати укриття, чоловік вибрав бути щитом. Він рвонувся вперед, прориваючись крізь хвилю жару, що плавила саме повітря. Його очі, зазвичай холодні, як розпечена сталь, зараз горіли відчайдушним світлом. Він розкрив обійми — широко, владно, готовий прийняти весь удар розлюченої стихії на себе, аби тільки вона встигла зробити цей останній крок у безпеку його рук.
​У цей момент для нього не існувало ні табору, ні війни, ні острова Нанші. Існувала лише вона — його Аяна, і його спина, що мала стати її єдиним надійним прихистком від вогняного пекла.
Але війна не знає милосердя. Крізь дим і вогонь розпочався новий етап обстрілу — ворог, що вижив, відкрив хаотичний вогонь.
        — Відступаємо! — ревів Кей, прикриваючи загін.
Лін схопив Аяну, ховаючи її за залишками бетонної стіни. Він жадібно вдивлявся в її обличчя, намагаючись переконатися, що вона ціла. Аяна ніжно посміхнулася, але раптом її погляд застиг за його плечем. Дуло ворожої зброї було націлене точно в груди Ліна.
Не вагаючись ні секунди, вона підскочила, перекриваючи його своїм тілом. Арія, яка була за кілька метрів, натиснула на гачок, але було пізно. Тіло Аяни здригнулося, взявши на себе десять безжальних снарядів. Кров миттєво залила темну форму, сили покинули її, і вона безпорадно впала в обійми Арія, який не встиг її втримати на ногах.
         — Аяно… дивися на мене! Не смій! Чуєш?! — голос Ліна зірвався на шепіт, у якому було стільки болю, що, здавалося, саме небо мало розколотися.
Вона знову посміхнулася, тримаючи очі відкритими з останніх сил — вона хотіла, щоб він був останнім, що вона побачить у цьому житті. У її погляді більше не було страху, лише спокій океану після шторму.
        — У минулому… ти був мрією… недосяжною, але такою палкою… Дякую… дякую, що дозволив хоча б у цьому житті… бути поряд… будь ласка, світи яскраво... — ледь чутно видихнула вона.
Її рука, що до останнього тримала його долоню, безсило впала на землю.
Лін завмер. Світ навколо перестав існувати. Зникли постріли, зник запах пороху, зникла ненависть до Сюзі. Залишився лише він і його Полум’я, яке щойно згасло в його руках, залишивши після себе попіл і обіцянку, яка тепер стане його єдиним сенсом існування..