Розділ 24 Сім хвилин проти вічності.

            Глибока зимова ніч огорнула острів Нанші важким, сирим покривалом. Сезон мусонів приніс із собою пронизливу вологість, яка просочувала одяг і ускладнювала дихання. Лін неспішно йшов поміж рядами наметів, піднявши комір куртки від холодного морського вітру. Кожен крок відгукувався в його душі глухим занепокоєнням. Передчуття чогось невідворотного переповнювало його такою тривогою, що коли він нарешті ліг на своє спальне місце, виснажене тіло категорично відмовилося поринати в сон. Він просто лежав у темряві, слухаючи, як вітер люто тріпає брезент. 

        Увесь військовий табір застиг у крихкому, тривожному заціпенінні під акомпанемент шторму. Проте для двох душ цієї ночі спокій залишався недосяжною, майже знущальною розкішшю. Арія та Аяна сиділи на своїх армійських койках у суцільній холодній темряві намету. Їх розділяв лише вузький прохід — і бездонна прірва усвідомлення того, що мало статися за кілька годин. Шляху назад уже не було. 

       Аяна майже нерухомо, наосліп складала речі. Вона навмисно дочекалася моменту абсолютної нічної тиші, коли згасли останні генератори, щоб не привертати жодної уваги. Дівчина діяла суто на дотик, але кожен шурхіт цупкої тканини, кожен застебнутий замок її тактичного рюкзака здавався їй зашморгом, який повільно затягувався на шиї її минулого життя. З кожною захованою річчю вона виривала з коренем те, ким була раніше. 

       Обидві дівчини вже перевдяглися в темну, обтічну штурмову форму — "тіньове" зимове екіпірування, що захищало від негоди й практично розчиняло їх у нічній глушині. Арія сиділа непорушно, затамувавши подих. Вона рахувала хвилини, і цей безжалений відлік віддавався стуком у скронях. Дівчина чітко знала: коли Лін і Тео на світанку розплющать очі, їхній спільний світ уже не просто зміниться — він розлетиться на друзки. 

          Намагаючись не видати себе жодним звуком, Арія підійшла до краю брезентового пологу й обережно виглянула назовні. Пориви зимового вітру кинули їй в обличчя дрібні краплі дощу. Очі, що вже звикли до темряви, сканували залитий глибокими тінями периметр підвір'я. Їй потрібно було залізобетонно переконатися, що патруль пройшов, вартові ховаються від негоди й їхній втечі ніщо не завадить. Вона повернулася до намету. 

— Здається, всі сплять? — пошепки запитала Аяна. Її голос тремтів, наче натягнута струна під вітром.

 — Час іти, — коротко кинула Арія.

          У її словах загартована рішучість боролася з крижаним страхом втрати. Закинувши на плечі важкі рюкзаки, дівчата беззвучно, наче дві нічні тіні, вислизнули з намету. Поривчастий зимовий вітер і густий туман зіграли їм на руку. Вони розчинилися в сутінках, проскочивши повз двох замерзлих вартових, які ховали обличчя в коміри, та непомітно минули командний штаб. 

        Проте удача — примхлива річ. Юрій, який щойно вийшов з офіцерського бліндажа напідпитку, намагаючись протверезіти від холодного повітря, помітив краєм ока дивний рух. Два нечіткі силуети промайнули там, де нікого не мало бути. Списати це на галюцинації заважав багаторічний досвід проживання на цьому острові. Наказавши собі мовчати, він вирішив самотужки простежити за нічними гостями.

          У цей час Арія вже знімала блокування з військового квадроцикла. Мотор низько й ледь чутно забурчав, але цей звук миттєво потонув у лютому витті шторму — ніхто в таборі нічого не почув. Дівчина впевнено стиснула кермо, увімкнула прилад нічного бачення і рушила в ніч, прокладаючи шлях крізь суцільну темряву та заліснену глушину острова.

        Аяна, міцно притиснувшись до її спини, заплющила очі від різкого зустрічного вітру. Але в її темряві не було спокою — перед внутрішнім поглядом нестерпно чітко горіли очі Ліна. Туга й почуття провини накочували хвилями, загрожуючи розірвати серце завчасно. Щоб не розридатися від цього болю, вона почала тихо, майже беззвучно співати. Її голос тремтів, мелодія губилася в гуркоті мотора, але в кожне слово Аяна вкладала те відчайдушне, невимовне "кохаю", яке так і не встигла викричати Ліну в обличчя.

          Тим часом Юрій уже сидів за кермом штабного позашляховика, тримаючись на безпечній відстані. Проте алкоголь у крові та жахлива зимова погода перетворили поїздку на пекло. На розмоклій від дощів і вкритій крижаною кіркою глині важке військове авто не хотіло слухатися керма. Машину постійно заносило, колеса буксували в багнюці, раз у раз намагаючись скинути важку техніку в кювет. Проте Юрій, люто вилаявшись, сильніше стискав кермо. Наполегливо, метр за метром, він продовжував переслідування, слідуючи за ледь помітними вогнями втікачок. 

        Зимовий ранок у таборі вибухнув різким, безжальним сонячним світлом, яке засліплювало очі, та тріскучим морозом, від якого перехоплювало подих. Лін, підхоплений запізнілим передчуттям катастрофи, першим увірвався до намету дівчат. Побачивши ідеально застелену, холодну постіль Аяни, він відчув, як у грудях утворився крижаний вакуум, що вичавив із легень усе повітря.

          Тео, хоч і здогадувався про тактичні плани дівчат, виявився абсолютно не готовим до такої реальності. Серце шалено калатало, коли він забіг слідом за Ліном і застиг на місці. Його розгублений погляд гарячково метався порожнім приміщенням у марних пошуках бодай якогось сліду чи записки від Арії. Раптова пустка тиснула на свідомість. 

         Лише Кей зовні залишався абсолютно незворушним, ніби заздалегідь знав кожен їхній крок. Проте його справжні емоції видавали щільно стиснуті кулаки — пальці побіліли від напруження, а нігті ледь не впивалися в шкіру. 

— Їм потрібно було вийти раніше, — сухо й відсторонено пояснив Кей, намагаючись повернути командирам тверезий розсуд. — Наш загін прибуде на координати вночі, а їм обом необхідно опинитися на позиції з останніми променями сонця. Тільки так вони зможуть використати вечірні сутінки, щоб безслідно зникнути в тінях до нашого приходу. 

           Попри раціональні доводи Кея, залізну логіку війни та тактичні розрахунки, серця Ліна й Тео билися в шаленому, панічному ритмі тривоги. Передчуття катастрофи вже не просто лоскотало нерви — воно випікало нутрощі.