Розділ 19

Минуло три довгих роки…
Аяна сиділа в наметі військового польового табору, схилившись над екраном ноутбука. Світло від монітора м’яко підкреслювало її зосереджене обличчя. Думки час від часу, наче незвані гості, поверталися до Ліна. Біль уже не був тим розпеченим залізом, що випалювало груди; він перетворився на тихий, елегійний сум, який оселився десь на самому дні серця, нагадуючи про себе лише в моменти абсолютної тиші.
Її справжнім порятунком стало письмо. Власний блог перетворився на прихисток, де кожна емоція ставала рядком, а кожна рана — частиною великої історії. За цей час Аяна не лише досконало опанувала китайську, а й навчилася відчувати її музику, пишучи тексти, які знаходили відгук у тисяч читачів. Кожне викарбуване слово було для неї ще одним кроком до внутрішньої свободи.
Поруч із нею була Арія. За ці роки вона загартувалася, стала професіоналом, для якого зброя — це продовження руки. Разом вони прибули до Нянші, щоб серед руїн та попелу допомагати відновлювати кордони зраненого краю. Поки Арія, з поглядом гострим, як приціл снайперської гвинтівки, відстежувала рух бандформувань, Аяна тримала оборону на іншому фронті.
Вона залишалася в наметі, занурена у всесвіт слів. Її новий роман — про відважну дівчину, що кинула виклик фатуму — був відображенням її власної боротьби. Пальці впевнено бігли по клавіатурі, а серце билося рівно. У цьому письмі вона нарешті знайшла себе, доводячи, що навіть серед гуркоту війни може народитися нетлінна краса.
Щоразу, коли Арія поверталася із завдань, вони з Аяною старалися розфарбувати сірі будні щирим сміхом, наче намагалися відкупитися від смерті затишком. Але Арія відчувала: подруга — це випалена пустеля. Вона пам’ятала Аяну такою в минулому, коли та ледь не переступила фатальну межу. Тоді причиною був привид, а зараз — реальний чоловік, чиє ім’я вона боялася вимовляти вголос, щоб не розсипатися на друзки.
Арія легко знаходила спільну мову з більшістю товаришів, але постійно залишалися осторонь трьох — Юрій, Віталій та Максим. Аяна не довіряла їм, казала: "Краще згоріти у вогні, ніж покластися на тих, хто зрадить заради пари гарних грудей" Арія вірила подрузі й теж трималася від них якомога далі, хоча ті троє постійно намагалися нав’язати свою присутність.  
Того вечора вони грілися біля багаття. Арія тихо розмовляла з Тео про зорі, а Аяна звичним жестом ховалася за екраном ноутбука. Раптом чиясь важка, владна рука різко захлопнула кришку. Аяна здригнулася — цей жест вона впізнала б із тисячі. Вона підняла погляд і зустрілася з очима Юрія.
     — Ти занадто багато часу проводиш у своїх ілюзіях, — лукаво промовив він, нахиляючись так близько, що вона відчула запах його цигарок. — Може, займемося чимось реальним?
     — Добре, — сухо відрізала Аяна, дивлячись прямо в його порожні зіниці.
Юрій на мить закляк. Такої легкої згоди він не чекав — він пам’ятав її іншою: слабкою, піддатливою, готовою на все заради його погляду.
       — Невже ти нарешті порозумнішала? — здивовано перепитав він.
        — Звісно. Ось тільки дочекаюся, коли Місяць поміняється місцями із Землею, а небо обернеться на воду — тоді й займемося, — її голос був настільки крижаним і переконливим, що розмова навколо багаття вмить стихла.
Арія першою зробила вдих і вибухнула дзвінким, іронічним сміхом, який розірвав задушливу атмосферу. Інші підхопили, перетворюючи Юрія на посміховисько. Його обличчя налилося темною кров’ю, а очі звузилися від люті.
      — Ти ще на колінах до мене приповзеш, — просичав він крізь зуби, відвертаючись. Він пішов до свого намету, залишаючи по собі важкий шлейф образи й затаєної загрози.
Аяна знову відкрила ноутбук. Пальці впевнено забігли по клавішах, але серце шалено калатало об ребра. Вона знала: цей чоловік одного разу вже ледь не позбавив її життя. І те, що він тут, у зоні війни — це не випадковість. Це її особисте пекло вирішило перевірити її на міцність.
Ще близько години Аяна залишалася в полоні миготливого екрана, але врешті-решт відчула: стіни її вигаданого світу починають тиснути. Вона не могла вічно тікати від живого тепла, ховаючись за барикадами зі слів. Важко зітхнувши, дівчина закрила ноутбук і нарешті приєдналася до кола товаришів.
Навколо вогнища розливалася майже домашня атмосфера, така нетипова для фронтової Нанші. Сміх, жарти, запах підсмаженого м’яса — усе це на мить стерло відчуття небезпеки. Тео, розслабившись, мимохідь згадав, що завтра прибуває підкріплення з визволеного регіону Фелі. Це означало, що вирішальне планування наступу відкладено на добу, а сьогоднішня ніч належала відпочинку.

Хтось дістав міцні напої, але межу знали всі: кілька стопок лише для того, щоб вимкнути тривогу та зробити сон бездиханним. Вогонь затишно потріскував, розкидаючи іскри, а історії та дотепи лилися рікою, наче війна була лише поганим сном.
Згодом табір почав затихати. Аяна відчула, як її накриває хвиля дикої втоми. Вона коротко попередила Арію, підхопила ноутбук і вирушила до свого намету.
Арія лише провела її тямовитим поглядом і ледь помітно усміхнулася. Вона надто добре знала свою подругу: Аяна не засне до п’ятої ранку. Ноутбук у її руках був не просто технікою, а входом у портал, де вона знову і знову переписуватиме свою долю. Арія вирішила дати їй цей простір — ту саму зону тиші, яка була для Аяни єдиним способом вижити