Розділ 17

Сюзі наближалася до Ліна своєю фірмовою, владною ходою. За нею, наче тіні, крокували двоє кремезних охоронців, створюючи навколо неї ауру недосяжності. Її вигляд був бездоганним: лялькове, витончене обличчя, майстерний макіяж — вона здавалася ілюстрацією до підручника про ідеальну красу, в якій, проте, не було ні краплі тепла.
Коли вона підійшла впритул, Лін інстинктивно зробив крок назад, наче захищаючи свій внутрішній простір. Його голос прозвучав холодно, мов удар металу об лід:
    — Що ти тут робиш?
Сюзі всміхнулася, і її слова потекли солодким сиропом, за яким ховалася залізна воля:
    — У твоєму агентстві сказали, що ти поїхав до Кея. Тож я вирішила його навідати. Як-не-як, ми незабаром станемо родиною. А до хворого з порожніми руками не йдуть, тому ми заїхали сюди по свіжі фрукти. Ти теж за вітамінами?
Лін промовчав. Він гарячково шукав вихід, а очі — Аяну. Юнак нарешті помітив її: вона сиділа біля фонтану, відсторонена і самотня, дивлячись убік. Вона була такою справжньою на фоні цієї штучної розкоші Сюзі. Серце Ліна стиснулося — він мусив діяти негайно.
    — Мій брат у тяжкому стані, тому я перепрошую, але мені час, — відрізав він, намагаючись втримати маску спокою перед об’єктивами фанатів.
Лін ввічливо кивнув натовпу і зробив крок у тінь, але раптом відчув, як пальці Сюзі міцно вчепилися в його лікоть. Її голос став спокусливо-наказовим:
    — Тоді поїдемо разом?
Лін на мить завагався, його мозок працював на межі можливостей.
     — Е-е… я ще не купив йому… — він затнувся, і в цей момент його погляд упав на вивіску магазину оптики. — Окуляри!
     — Окуляри? — Сюзі здивовано підняла ідеально вищипану брову.
      — Так, він був на війні, там яскраве сонце, пісок… він звик до тактичних окулярів, — випалив Лін, дивуючись власній винахідливості.
І, не чекаючи відповіді, він різко вивільнив руку і рішуче попрямував до входу в магазин. Щойно юнак опинився всередині, під спалахами камер фанатів, він миттєво прослизнув крізь торговий зал до чорного виходу. Вискочивши на сусідню вулицю, Лін кинувся назад до фонтану.
Його серце калатало десь у горлі: він відчував, що ця втеча          — не просто від Сюзі, це втеча до власної свободи, яка зараз сиділа біля холодної води й чекала на нього.
Саме в ту мить, коли Аяна залишилася вразливою і самотньою біля фонтану, до неї підійшли двоє молодиків. Один був помітно напідпитку: його рухи були розхлябаними, а в очах горів непристойний вогонь. Інший, хоч і тверезий, зміряв дівчину таким липким і нахабним поглядом, що їй стало фізично нудотно.
    — 喂，美女！(Ей, гарнюня,!) — кинув один із них китайською, вишкірившись у брудній посмішці.
     — 你会有一个非常火热的夜晚 (На тебе чекає дуже гаряча ніч), — додав інший, плутаючись у словах, але намагаючись видавити з себе щось на кшталт компліменту.
Аяна відчула, як її серце різко прискорило ритм. Паніка охопила її, очі розширилися від страху. Вона раптом збагнула: у вусі панує мертва тиша. Саме зараз, коли їй так потрібно було розуміти ворога, її навушник-перекладач зрадницьки пискнув і вимкнувся. Мова, яку вона щойно чула через цифровий фільтр, вмить перетворилася на хаотичний набір загрозливих звуків. Вона залишилася віч-на-віч із цим світом, позбавлена розуміння і захисту.
Коли один із хлопців простягнув руку й кінчиками пальців торкнувся її плеча, тіло Аяни здригнулося від огиди. Але в ту ж мить вона відчула, як її хтось різко й рішуче притягнув до себе. Її обійняли сильні руки, і перш ніж вона встигла розгледіти рятівника, ніс уловив знайомий аромат — запах безпеки та мускусу. Це був Лін. Його голос пролунав глухо, але був сповнений такої люті, що здавалося, саме повітря навколо завібрувало:

        — 她是我的。如果你敢再碰她一下，我就送你下地狱。 (Вона моя. Спробуй ще раз доторкнутися — і я організую тобі спальне місце на два метри під землею.)
Аяна не зрозуміла жодного слова з його загрозливого рику — зламаний девайс у вусі був лише холодним шматочком пластику. Але вона відчула силу й первісний захист у його тоні. Їй не потрібен був переклад, щоб зрозуміти: він прийшов за нею.
        — 你以为你是谁啊？(Та хто ти такий?) — ледве вимовив китайською п’яний юнак, намагаючись зберегти зухвалість перед чоловіком, який тримав дівчину так, ніби вона була його власною душею
Лін повільно повернув голову до нападників. У його погляді, гострому, як лезо тактичного ножа, палала холодна рішучість. Голос прозвучав низько, без жодної тіні сумніву чи гри на публіку:
       — 我是她最亲爱的人。(Я — її коханий чоловік.)
Ці слова стали тим самим ударом, що поставив остаточну крапку в цьому зіткненні. Хлопці відступили, наче відчувши фізичну стіну сили, якій неможливо було протистояти. Нахабство миттєво випарувалося, залишивши по собі лише боягузливе замішання.
Лін не став чекати на вибачення. Він міцно переплів свої пальці з її тонкими пальцями, і Аяна відчула, як крижане тремтіння в її тілі поступово зникає, поступаючись живому теплу його долоні. Він повів її крізь людський потік до машини, жодного разу не озирнувшись на спалахи камер чи вигуки фанатів. У цю мить для нього перестали існувати рейтинги, контракти та Сюзі. У його всесвіті залишилася лише одна точка опори — вона.
Аяна йшла поруч, занурена в тишу свого зламаного навушника. Вона не знала, що саме він сказав тим людям, але її серце вже вистукувало відповідь у такт його крокам. Вона відчувала це на рівні інстинктів: у цих руках вона вперше за всі свої життя захищена від усього світу
Вони сіли в машину, відгороджуючись від світу тонованим склом. Лін завів двигун, але не рушив. Його тіло здригалося від залишків адреналіну та люті, наче всередині вирувала буря, яку він більше не міг тримати під замком. Він різко повернувся до Аяни, схопив її за плечі, і його голос, сповнений гіркої тривоги, зірвався на хрип:
        — 你为什么这么不小心？！你明白他们会对你做什么吗？！(Чому ти така необачна?! Ти хоч розумієш, що вони могли з тобою зробити?!)
Його слова, вимовлені різкою китайською, вдаряли її, наче батоги. Аяна не розуміла змісту, але відчувала його біль, як свій власний. Очі миттєво наповнилися слізьми, що гарячими доріжками покотилися по щоках.
          — Я… я нічого не розумію… — прошепотіла вона українською, тремтячою рукою простягаючи йому зламаний шматочок пластику. — Він зламався… я зовсім тебе не розумію…
Лін на мить завмер, дивлячись на навушник у її долоні. Його обличчя вмить перемінилося: гнів розчинився в безмежній ніжності. Він обережно, майже благоговійно витер її сльози, торкаючись шкіри так боязко, ніби вона була зроблена з найтоншої порцеляни.
—没事... 我就在这里...( Нічого… я був поряд, )—прошепотів він своєю мовою, знаючи, що вона зчитає це серцем. — 我会保护你。到死为止。 — (Я захищатиму тебе. До самої смерті).
Лін нахилився ближче, ловлячи її подих, і прошепотів прямо їй у губи, востаннє за цю ніч дозволяючи собі слабкість. У наступну мить він не витримав. Його вуста накрили її губи в пристрасному, відчайдушному поцілунку. У ньому змішалися страх втрати, полегшення від порятунку та шалене, первісне бажання. Для них світ перестав існувати — залишилися лише два серця, що билися в один такт, і цей вогонь, що спалював усе минуле.
Саме цю мить зафіксував застиглий погляд Сюзі через лобове скло. Її очі розширилися від паралізуючого шоку. Кошик із фруктами вислизнув із її рук, і яскраві яблука та апельсини з глухим звуком розсипалися по сірій бруківці, розлітаючись у різні боки, як і її ілюзія ідеального майбутнього. Вона поспішно відступила в тінь, тікаючи від правди, яка щойно знищила її світ.
А в машині двоє людей продовжували жити своєю миттю — тією самою, що змінила їхні коди долі назавжди.