Розділ 14

Минув тиждень — виснажливий, розтягнутий, наче нескінченна кардіограма для кожного з них. Лін існував у режимі постійного очікування, його душа, що звикла до змін, тепер зациклилася на одному образі. Він нарешті капітулював перед собою: байдуже на світські умовності, байдуже на контракти та наслідки — його нутро вимагало лише одного: бути з нею поряд. Кожного разу, переступаючи поріг палати, він замість вітання кидав Кею лише одне німе питання, яке брат зчитував миттєво.
Кей лише лукаво всміхався, насолоджуючись цією трансформацією зазвичай самовпевненого брата:
      — Невже ти остаточно здався, Ліне? — питав він з легким піддражнюванням. — А як же твій бездоганний імідж? Що скажуть твої продюсери, коли побачать поряд із тобою дівчину, яку неможливо вписати в їхні золоті стандарти?
Ці слова щоразу вдаряли Ліна під дих. Раціональна частина мозку погоджувалася: Аяна не була частиною його глянцевого світу, вона була занадто справжньою, занадто "неправильною" для камери. Але серце плювало на логіку. Воно детонувало кожного разу, коли в його пам’яті виринав запах її волосся чи її відчайдушний крик у коридорі.
Аяна ж перебувала на межі емоційного колапсу. Приїзд Омелії та Сергія став для неї зашморгом. Кожен їхній погляд, кожне слово було черговою цеглиною в стіні, якою її намагалися відгородити від неї самої. Вона відчувала себе загнаним звіром, чий простір звузився до кількох квадратних метрів тісного лікарняного туалету.
Там, притулившись лобом до холодного кахлю, вона нарешті могла зірвати маску "слухняної помічниці" та просто дихати. Це був її єдиний вівтар тиші. Її душа розривалася між тваринним страхом перед тиском родини та цим невидимим, магнетичним покликом, який змушував її шукати Ліна навіть у порожнечі заплющених очей..
Селі, нарешті викроївши вільну хвилину, вирішила піти на ризик, щоб врятувати Аяну. Вона запропонувала Омелії та Сергію невелику екскурсію містом — тендітну спробу виграти для дівчини хоча б годину тиші. Омелія погодилася майже одразу, але в погляді Сергія читалася підозріла негнучкість. Зрештою, під тиском материнського ентузіазму, вони пішли, залишивши Аяну наодинці з дядьком. Директорка йшла з важким серцем: вона пам’ятала першу зустріч із цією дівчиною і розуміла, що зараз Аяна стоїть на самому краю прірви.
Сергій зміряв племінницю зловісним поглядом, у якому змішалися зневага та прихована лють.
      — Ну що, всю дурь із голови вилікували? — кинув він своїм звичним, грубим тоном, що нагадував скрегіт іржавого металу.
         — Хто знає? — відрізала вона, а потім, втративши контроль над власною обережністю, додала: — Вам видніше… як і вашій новій коханці.
Ці слова прозвучали як смертний вирок. Сергій, оскаженілий від того, що його таємницю так легко розкрили, зреагував миттєво. Важкий удар прийшовся в обличчя. Біль спалахнув яскравим світлом у голові, губа розірвалася, і Аяна відчула на язиці металеву, гарячу гіркоту власної крові.
Сергій миттю збагнув: вони в лікарні, зайвий шум йому не потрібен. Він поспішно вийшов, даючи собі хвилину, щоб охолонути. Але для Аяни це стало сигналом.
Тремтячи від шоку й первісного страху, вона схопила куртку Ліна — свій єдиний щит у цьому пеклі. Навіть не помічаючи, що вона лише в майці та коротких спальних шортах, Аяна босоніж вискочила в коридор. Її ноги торкалися крижаного лінолеуму, а серце вибивало такий шалений ритм, що він заглушав усі звуки навколо.
Сергій майже одразу помітив її тінь у дверях. Його очі налилися гнівом, і він рушив слідом. Важкі кроки переслідувача луною розносилися коридором, наздоганяючи дівчину, яка бігла, керована лише одним інстинктом — вижити та знайти того, чиє ім'я вона постійно повторює..
Доля, здавалося, нарешті зглянулася над її безмовним криком. За одним із поворотів коридору Аяна буквально врізалася в Ліна. Зіткнення було настільки раптовим і сильним, що обоє опинилися на підлозі, але юнак встиг перехопити її, міцно притиснувши до своїх грудей. Його погляд миттєво вихопив те, що змусило його кров закипіти: сльози, що заливали обличчя, і розбиту, закривавлену губу. В ту ж мить серце Ліна наповнилося такою люттю, якої він не відчував навіть у самому пеклі бойових дій.
Аяна поспішно відсахнулася, намагаючись підвестися. Вона опустила очі, ховаючи свій біль, і ледь чутно прошепотіла:
     — Вибач…
     — Що трапилося? Чому ти в такому стані? Що з твоїм обличчям?! — його голос тремтів від стриманої тривоги, кожне питання було наче удар по його власній душі.
У цей момент коридором пронісся важкий тупіт — до них підбіг захеканий Сергій. Його очі горіли неприхованою злобою, а голос прозвучав по-хазяйськи різко:
        — Відійди від неї, хлопче! Вона божевільна!
Слова дядька вдарили Ліна, наче громом. Він не став слухати жодних пояснень — у його грудях вибухнула буря. Юнак мовчки, але з усією силою вдарив Сергія. Той упав на підлогу й знепритомнів.  
Не втрачаючи ні секунди, Лін залізною хваткою взяв Аяну за руку й швидко завів до палати, аби сховати її розбитий вигляд від цікавих очей. Він посадив її в глибоке крісло й обережно, майже благоговійно, закутав у плед, ніби намагаючись створити непроникний кокон навколо її зраненого тіла. Потім він сів навпроти, і його погляд пронизливо, наче лезо, вп’явся в її очі.
            — Я хочу пояснень, — промовив він низьким, вібруючим голосом, у якому вже чулася гроза. Це не було просто прохання — це був крик душі, де змішалися біль, ревнощі та панічний страх за ту, яка щойно стала для нього дорожчою за життя. — І бажано правдивих!
              — Правду?.. — з очей Аяни знову потекли сльози, але тепер це була не гіркота від удару, а неминучість оголення душі. Вона знала: цей день — межа скоро настане. Тому краще спалити всі мости зараз, ніж продовжувати цей нескінченний біг у нікуди. Вона шморгнула носом і, не дивлячись на нього, невпевнено прошепотіла: — Я божевільна…

       — Це діагноз? Медично підтверджений? — Лін запитав це без тіні глузування, лише з розгубленою тривогою, не відводячи від неї свого важкого, прискіпливого погляду.
Аяна повільно похитала головою, сльози застилали їй зір.
       — Ні… лікарі казали, що ми здорові. Фізично. Ментально.
       — Ми? — Лін нахилився ще ближче, і вона відчула жар, що виходив від нього, — такий контраст із її заціпенілим тілом.
          — Я і моя сестра, — її голос тремтів, наче натягнута струна. — З самого дитинства ми пам’ятаємо… пам’ятаємо наші минулі життя. Всі вони називають це хворобою.
Лін не відсахнувся. Навпаки, він глибоко, майже з полегшенням видихнув, і в його очах з’явився несподіваний, крижаний спокій. Він тихо, але чітко промовив:
      — І що в цьому, в біса, такого божевільного?
Аяна здивовано підняла погляд. Час у палаті перестав існувати. Зникли білі стіни, зник запах антисептиків — залишився лише цей енергетичний вузол, що зв’язав їх крізь віки.
       — Пам’ятати минуле — це дар, а не прокляття, — твердо сказав Лін, і його слова звучали як військова присяга. — Тому ніколи не смій вірити тим, кому я ще не встиг закрити рот.
Його голос був гострим, як скальпель, але водночас неймовірно ніжним. Він проникав під шкіру, розчиняючи залишки її скепсису. Серце Аяни калатало в шаленому ритмі, немов намагаючись пробити грудну клітку. Піддавшись раптовому імпульсу, вона несміливо торкнулася його вуст — ця мить була короткою, мов спалах блискавки, але сповненою такого трепету, що повітря навколо, здавалося, завібрувало. Лін завмер від несподіванки, наче сама вічність зупинилася разом із ним.